Розділ 13

Коли Джоел все ж повернувся до готелю, я зосталась сам на сам зі своєю безкінечною порожнечею у грудях, тож, аби заповнити заячу діру, всілась посеред вітальні з купою чистих аркушів й заходилась працювати. Зважаючи на нові факти, почуті від бідолашної Ніни, слідувало, що перед зникненням Марія точно бачилась з Ноелем. Тепер стає зрозумілою причина тих криків, про які розповідав чоловік Шими. Отже, дівчина прийшла до Ноеля, погрожуючи, що розповість про все поліції, звісно, хлопець цьому не зрадів, а отже, в нього з’являється мотив. Але в поліції заявили, що старий, який також працює в магазині на заправці підтвердив, ніби Ноель був на зміні до самого ранку й нікуди не відлучався. А всі докази свідчать, що дівчина зникла на дорозі між Смітерсом і Телквою.

На одному аркуші я записала всіх, хто чув чи бачив Марію в той фатальний вечір, а на другому – перелік всіх сусідів та людей, з якими вона могла спілкуватись під час перебування в місті. Зі всіх, кого я внесла, мотив мав лише Ноель, але його кандидатура видавалась мені аж надто малоймовірною.

Далі я дістала айфон, який закотився під диван і заходилась шукати інформацію про всіх зниклих на цьому відрізку шосе. Заповнюючи аркуш жіночими іменами, я раптом відчула пекучий біль у скронях, букви ставали нечіткими, а шлунок боляче скрутило, ніби у вузол. Що ж за звір тут полює от уже п’ятдесят років? В голові боляче пульсувала кров, та я намагалась з’єднати розірвані ниточки цих зникнень. Попри переконання місцевої поліції, що вбивства вчинили різні люди, щось всередині мене протестувало. Я відкрила файл з фотографіями усіх жертв, їх дійсно нічого не об’єднувало: абсолютно відмінна зовнішність, вік чи професія, єдина спільна риса – вони зникли на цьому клятому шосе.

Очі пекли від утоми й виплаканих на передодні сліз. Тож, я залишила свій імпровізований офіс й пошкандибала рипучими сходами нагору. До ранкової зустрічі з Джоелом залишалось якихось чотири години, тож я просто в одязі впала на застелене ліжко, прикриваючи зболені очі, й одразу поринула в сон.

Гучне гупання в двері відбивалось пульсацією у скронях, я потяглась за подушкою, намагаючись прикрити нею вуха, та стукіт лише наростав і я не мала іншого вибору, як врешті спуститись на перший поверх, подумки лаючись на того настирливого візитера. На ганку стояв, тупцюючи на місці, стурбований і трохи сердитий Тайлер:

– Ти чому не відповідаєш? – без запрошення проходячи у вітальню, заговорив чоловік, – я цілий ранок тобі телефоную.

– Господи, а можна тихіше, – я обхопила долонями чоло, яке нестерпно розколювалось і пекло, – я спала, як бачиш, телефон десь тут валяється, – я обвела кімнату в пошуках свого айфона, – що трапилось?

– Ти мені скажи, – погляд чоловіка виказував непідробну тривогу, – ти вчора не відповіла на моє повідомлення, тоді не брала слухавку. Я боявся, щось трапилось, – Тай ніби ненавмисно крутив головою по сторонах.

– Його тут немає, – даючи відповідь на мовчазне питання чоловіка, промовила я, – а вчора так багато всього трапилось, ти ще, мабуть, не в курсі?

– Я сьогодні не заїжджав у відділок, – підтверджуючи мої здогади, заговорив він.

– Вчора на порозі чорного входу ми знайшли Ніну, скривавлену і до смерті налякану, – я знову прокрутила в голові події минулої ночі, – нам вдалось її розговорити, – я трохи завагалась, – виявилось, це Ноель познущався над дівчинкою.

– Ти маєш на увазі…? – Тайлер звів брови, тручи рукою обличчя.

– Так, – я сумно стенула плечима, – він її ґвалтував.

– Господи, – тихо випалив Тайлер, – ви відвезли її в поліцію? Як взагалі таке можливо?

– А як же, – я попрямувала на кухню по аспірин, бо голова погрожувала вибухнути від болю.

– Бідолашна дівчинка, – ніби сам до себе промовив чоловік, – як вона?

– Ніна дуже мужня, – риючись в коробці з ліками, відповіла я й на мить над кімнатою нависла мовчанка.

– Чув, твій колишній напарник залишається в Смітерсі, – прямуючи за мною, протягнув Тай якимось дивним тоном.

– Так, – я закинула таблетку в склянку, розглядаючи вир бульбашок у воді, – Кортні й Моніка – громадянки США, до того ж з Такоми, а це наша, тобто його, юрисдикція.

– Хто б сумнівався, – майже не чутно буркнув Тай, зупиняючись навпроти мене, – ти як?

Я опустила очі на свій, зіжмаканий від сну, одяг:

– Мені терміново потрібно в магазин, – з тінню посмішки проказала я.

– Можу тебе підкинути, заразом десь перекусимо, – вже спокійнішим тоном проказав чоловік.

Я зиркнула на годинник, який показував пів на дев’яту і, виснувавши, що до зустрічі з Джоелом ще цілих півтори години, ствердно кивнула.

– Тільки куртку накину, – відповіла я.

Раптом за вікном почувся гучний лемент кількох голосів, які змішувались у нерозбірливий клубок. Ми з Тайлером збентежено перезирнулись й разом поспішили на ганок. На протилежному боці вулиці, на подвір’ї Вудів, панував суцільний хаос: на веранді стояла Леонора, притискаючи до себе розгубленого й наполоханого Гарета, який розглядав безтямним поглядом картину, що розгорталась перед будинком. На газоні босоніж стяв Том, розмахуючи руками і щось вигукуючи до дівчини, яка притулилась спиною до старенької, ржавої автівки й гучно огризалась, постійно вказуючи на хлопчика.