Розділ 12

Ніна сиділа на дивані посеред моєї вітальні, безтямно дивлячись кудись крізь стіни. Ми з Джоелом мовчки чекали, всівшись на незручні дерев’яні стільці обабіч дівчинки. Вона, раз за разом, здригалась усім тілом, ніби заново переживаючи ті страшні події, які привели її на мій поріг посеред ночі. Час тягнувся неприродньо довго, заповнюючи мертвенно-тиху кімнату набридливим цоканням годинника. Я боялась тиснути на Ніну, та далі так продовжуватись не могло. Ще від першої нашої зустрічі, коли дівчинка вистромила бліде, злякане обличчя в щілину дверей, в моєму серці оселилась якась підсвідома, майже інтуїтивна тривога. Я відчувала, за зачиненими дверима того дому відбувається щось зловіще.

Страху додавав той факт, що братом дівчинки був найпаскудніший хлопець, якого мені коли-небуть доводилось зустрічати, а зустрічала я таких чимало. Ноель був мерзенним типом, та ще й його зв’язок з Марією доливав масла у вогонь. Загадок ця сімейка мала чимало, тож мені за будь-яку ціну потрібно розговорити наполохану дівчинку на моєму дивані.

– Може хочеш чаю? – мій голос пролунав так вимушено спокійно, що навіть мені видався чужим.

Ніна лише похитала головою, з силою кусаючи нижню губу, яка вже й так добряче розпухла від садна, котре «прикрашало» все підборіддя.

– Дозволь я оброблю твою рану, – намагаючись зазирнути дівчинці у вічі, заговорила я.

Та Ніна лиш сильніше захитала головою, знову починаючи трястись і підтягувати ближче босі ноги, ніби намагаючись скрутитись у невидимий клубочок. Я боляче зіщулилась, тручи руками втомлене обличчя. Зараз я почувалась такою безпорадною, безсилою, не в змозі допомогти дівчинці, яка так відчайдушно благає про порятунок, хоч при цьому не вимовила й слова. Ми з Джоелом переглянулись, обмінюючись тягісними здогадами. Працюючи в поліції, починаєш здогадуватись про все без слів, від одного лише погляду на таку ось зранену душу, все стає зрозумілим.

Чоловік накрив рукою мою долоню, яка нервово перебирала край в’язаного светра. Його тепло, його присутність мене заспокоювала, давала певність, що разом ми впораємось.

– Я б не відмовився від чаю, – тихо промовив Джоел, з якоюсь особливою ніжністю дивлячись мені у вічі.

Я мовчки підвелась, ще раз зиркнувши на дівчинку, яка не зводила ступленого погляду зі стіни навпроти й з важким серцем попрямувала на кухню. Набравши воду в чайник, я стала навпроти вікна, вдивляючись у своє розмите відображення. Нахилила голову до крану, з якого текла крижана вода й підставила розпашіле обличчя холодному потоку. Шкірою бігали неприємні дрижаки, а всередині наростала якась незрозуміла тривога, ніби скоро має відбутись щось недобре. Я підвела голову, вдивляючись в посохлі кущі навпроти й одразу пригадала ту першу ніч в цьому будинку, коли спустившись за таблетками, я побачила в заростях чиєсь, приховане тінню, обличчя й те око, яке розглядало мене між гілок. По спині знову сипонув морозець. Цей будинок, ця вулиця й все це місто наганяло на мене якусь тваринну тривогу, я відчувала загрозу від кожного й це починало скидатись на параною.

Чайник клацнув, випускаючи хмарки білої пари. Я залила три чайні пакетики, й відкрила шафку, аби видобути щось смачненьке для Ніни. Раптом з кімнати почувся приглушений голос і я одразу ж заклякла, нашорошуючи вуха. Джоел щось тихо говорив, та я не могла розібрати жодного слова. Я обережно поклала на стіл велику пачку рисових чіпсів й навшпиньки підійшла до дверей, притуляючись спиною до холодної стіни.

– Ти можеш не відповідати, але, будь ласка, вислухай мене, – голос Джоела звучав спокійно й тихо, та дівчинка продовжувала мовчати.

– Ніно, – чоловік зробив коротку паузу, – я знаю, що з тобою сталось.

Я не могла бачити її обличчя, але мені здалось, я почула, як з її уст вилетіло тихе зітхання й дівчинка кілька разів шморгнула носом, тамуючи сльози.

– Знаєш, я завжди хотів бути поліцейським, хоч мама з дитинства прививала мені любов до літератури й малювання, – я мимоволі всміхнулась, пригадуючи довгі книжкові полиці в домі Джоела й палітурку «Великого Гетсбі» біля дивану, – та я знав, що понад усе хочу захищати тих, хто потребує допомоги. Я знав, що на світі багато зла, інколи ми не помічаємо його, чи не хочемо помічати, та воно є, – він заговорив ще тихіше, – а часто зло живе в тих людях, котрі, як нам здається, повинні нас любити і захищати.

Дівчинка знову заплакала, тихо ковтаючи сльози.

– Я тоді пообіцяв собі, що за будь-яку ціну захищатиму близьких мені людей, що зло ніколи не торкнеться тих, кого я люблю, – він на мить затнувся, – але я не втримав обіцянки.

Я відчула, як до горла підійшов гострий клубок і, аби не видати себе, дужче прикусила посохлі губи.

– З однією дуже хорошою людиною трапилась біда, – його голос починав тремтіти, – а я не зміг цьому завадити. Я знаю, Ніно, що ти зараз відчуваєш. Тобі здається, що ти одна, що ти не потрібна нікому на цілому світі, що ніхто не зможе тобі допомогти. Я знаю, як тобі болить, знаю, що коли ти трохи підростеш, то просто втечеш звідси, з надією, що зможеш почати все з чистого аркуша. Але, Ніно, ті рани, той біль і страждання, які ти пережила, залишаться у твоєму серці. Куди б ти не втікала, привиди минулого будуть йти за тобою по слідах. Вони повертатимуться кошмарами, слізьми й відчаєм. Ти не зможеш втекти від того відчуття несправедливості, яке зараз розриває тебе зсередини, – у вітальні почувся якийсь рух, а тоді трохи рипнув диван, – я знаю, як страшно комусь довіритись, як страшно відкрити комусь свою розтерзану душу, але, Ніно, я знаю, що тільки так ти позбудешся того тягаря, який лежить на твоєму серці. Просто дозволь тобі допомогти.