Розділ 10

Гучне ридання, що доносилось з динаміка телефону, раз-по-раз, змушувало мене здригатись. Вже кілька хвилин чоловік мовчав, важко дихаючи, а жінка кричала, наче поранений звір. Я не могла їх бачити, розділена з ними тисячами кілометрів, тим не менш, відчувала той біль, лють і відчай, який в цю мить переживало подружжя Збарських. Я намагалась опанувати власні емоції, які спопеляли все нутро. В голові, разом з відчайдушними вигуками, лунав власний, мовчазний крик. Я тремтіла всім тілом, відчуваючи на собі пильний погляд.

Джоел стояв на парковці за відділком, обпершись спиною на мою Тойоту й чекаючи, коли я врешті завершу цей тягісний дзвінок. Я знала, він спостерігає за мною. Та боялась обернутись, боялась знову поглянути йому у вічі, наче від одного лише погляду, весь біль і страждання, які я притлумлювала в собі довгими місяцями, знову вирвуться на поверхню. Я досі не розуміла, чому він тут, як він мене знайшов й чи на довго він залишиться? В голові крутились самі лише питання без відповідей. Та одне я знала точно, вірніше я прочитала це в його погляді – він не забув, він досі дивиться на мене, як в ту нашу останню зустріч. Ця суміш люті й скорботи, ніби ми тільки-но вибрались з того підвалу. Його рани, на відміну від моїх рубців, не затягнулись.

Нарешті в слухавці роздався глибокий, тремтячий голос:

– Так, Вікторіє, – чоловік знову перевів подих, – ми хочемо, аби ви залишились в Телкві, доки не знайдете убивцю нашої дівчинки, – останні слова він промовив майже нечутно, знову зриваючись на ридання.

– Я зроблю все можливе, – коротко кинула я, не в силах більше витримати їх біль й поспіхом поклала слухавку.

Якусь мить я так і стояла, дивлячись прямо поперед себе. Та розмова була неминуча, тож я набрала повні легені вологого вечірнього повітря й рішуче обернулась до Джоела, який так само незворушно стояв, підпираючи Тойоту.

За цей час в його обличчі щось змінилось: зморшки стали глибшими, кутики очей ніби опустились, здавалось, за минулих пів року він так жодного разу і не сміявся, та, попри це, він ще ніколи не видавався мені таким рідним. Я боялась собі зізнатись, наскільки сильно потребувала його весь цей час.

В кишені завібрувало і я, не відводячи погляду від Джоела, дістала телефон:

«Треба поговорити. Тай»

«Де ти зник?»

«Ви вже зустрілись?»

«Звідки ти знаєш?»

«Він говорив зі мною»

Я відчула, як хвиля жару вдарила в обличчя. Як завжди, я про все дізнаюсь останньою. Запхавши телефон назад до куртки, я рушила до Джоела, який саме підкурював, мовчки протягуючи мені пачку сигарет і запальничку. Я без жодного слова взяла цигарки, втупившись в чоловіка.

– Ну, привіт, – з якоюсь гіркотою в голосі, врешті промовив чоловік, – маєш гарний вигляд, – ці слова викликали неочікувану посмішку на моєму обличчі.

– Не бачились пів року, а ти одразу мені брешеш, – з тією ж легкою усмішкою, протягнула я.

– Обрізала волосся, – Джоел кинув погляд на неслухняні пасма, котрі падали на мої щоки, – тобі пасує.

– Навіщо ти тут? – випалила я, випускаючи в небо клубок диму.

– Боявся, що ти потрапила в біду, – він глибоко затягнувся, – твоя мама мені телефонувала, питала, чи я знаю, що з тобою відбувається. Сказала, що вона боїться за тебе і що ти в Канаді.

Я голосно видихнула, роздратовано закочуючи очі:

– Я ж її просила, – ніби сама до себе промовила я.

– А тоді тебе показали в новинах, – я з подивом округлила очі, – в репортажі про резонансне вбивство українки.

Я ще раз гарячково прокрутила в голові події минулого дня, розмову з патологоанатомом Джо, навалу репортерів з камерами й дурнуватими питаннями.

– Важко описати мій подив, – Джоел легенько всміхнувся, – та, знаючи тебе, я був певен, що ти влізла в якусь авантюру. Далі було не складно. Я дав запит у місцеву поліцію і твоє перебування в Телкві одразу підтвердили.

– А навіщо ти говорив з Тайлером? – трохи роздратовано, запитала я.

– Ти була разом з ним на тому відео, – в його погляді пробігли якісь іскорки, – я здогадався, що він твій інформатор.

– Він мій друг, – з викликом проказала я, вивчаючи обличчя Джоела.

– Нехай буде друг, – протягнув чоловік, викидаючи недопалок сигарети.

– І що ти йому сказав?

– Назвався і він, здається, одразу мене впізнав, – Джоел вп’явся в мене пронизливим поглядом, – ти розповіла йому про…себе?

– Ти хочеш знати, чи в курсі він тих подій? – з іронічною посмішкою запитала я, – так, я йому все розповіла.

Джоел нічого не відповів, та я помітила, як стиснулись його щелепи й на щоках заграли жилваки.

– Я радий, що ти змогла комусь відкритись, – безбарвним тоном промовив Джоел.

– Я теж, – дивлячись йому прямо у вічі, відповіла я, – то що далі, Джоел?

– Ти ведеш приватне розслідування? – ніби повертаючись до реальності, промовив чоловік.

– Так, але дякуючи тобі, моє завдання тут ускладняється, – я говорила спокійно, хоча всередині вирував ураган, – тепер місцева поліція не зводитиме з мене очей.

– Я можу допомогти, – так само спокійно відказав він, – як в старі добрі часи.

– То Новак просто так взяв і відпустив тебе? – від згадки про шефа, серце болісно тьохнуло, – у вас там що, пересаджали всіх покидьків?

– Коли Новак почув про тебе, то ледь сам мені речі не пакував, – засміявся Джоел.

Я також всміхнулась, на якусь мить мені страшенно захотілось кинутись в його обійми, нарешті вдихнути аромат одеколону й ніжний, ледь вловимий запах його шкіри. Та це було б черговою помилкою, імпульсом.