Розділ 9

Тойота стояла прямо посеред жвавого потоку невдоволених автомобілів, притиснувшись до узбіччя й настирливо блимаючи аварійними вогнями. Я сиділа, туплячись в білий аркуш. Щось тут не сходилось, це не може бути він, відчуваю – це не він. Тайлер щось жваво обговорював, то з’являючись,  то зникаючи в дзеркалі заднього виду. Нарешті чоловік пірнув на водійське сидіння й ми, під пронизливий акомпанемент автомобільних клаксонів, рушили вперед.

– Його вже арештували, саме проводять допит, – знервовано протараторив Тайлер, – ти віриш в це?

– Не дуже, – замислено буркнула я.

– Але як сперма того гівнюка Ноеля могла опинитись в тілі Марії? – не вгавав чоловік.

– Надіюсь, поліція це з’ясує, – я втомлено потерла очі, переводячи погляд на виснаженого Тайлера, який саме широко позіхнув, – нам потрібно десь поспати, погода псується та й ми вже з ніг валимось.

– Підтримую, – вкотре прикривши рот рукою, протягнув Тай.

Ми знову різко крутнули праворуч, нариваючись на нову хвилю невдоволення від втомлених водіїв, які зараз суцільним потоком повертались до затишних домівок після напруженого дня.

Готель «Рамада» – шестиповерхова будівля з червоного каменю, стояла одиноким монолітом посеред вулички з маленькими ресторанчиками й чиїмось затишними оселями. Я, немов в тумані, вийшла в холодний весняний вечір, тягнучи за собою важкий наплічник.

– Візьму кави, – тицьнула я на «Старбакс», який займав все праве крило готелю.

Тайлер хитнув головою, замовляючи карамельний лате, й поспішно увійшов до фойє. Відстоявши в довжелезній черзі спраглих до кофеїну містян, я з двома стаканчиками у руках нарешті повернулась до входу в «Рамаду» і, помітивши Тайлера, який саме заповнював бланки, вирішила викурити останню на сьогодні цигарку. Нікотин, в купі з ароматною кавою, збудив всередині вир емоцій, які вже почали було вщухати. Перед очима знову вигулькнула картина з розтину. Марія, понівечена й беззахисна, лежить посеред холодної кімнати з зігнутими, закляклими ногами. Я ж сама бачила ті численні внутрішні розриви, згустки крові й синці. Невже це все таки Ноель позбавив її життя? В голові крутились десятки питань. Я відчувала непереборну відразу до цього хлопця, його вишкірене, гостре, мов у лиса, обличчя, стояло перед очима. Так, я більш ніж впевнена, в дитинстві цей садист точно мордував безневинних тварин і, можливо, синці на тілі Ніни справа його рук, але вбивство, та ще й таке жорстоке… До того ж, Вайти не мають автомобіля і в ніч її зникнення хлопець був на зміні. Та все ж, він останній, хто бачив Марію живою. Мені з голови не виходили слова шиминого чоловіка, індіанця, про крики за магазином заправної станції. З плеяди думок мене вирвав неочікуваний голос Тайлера за спиною:

– Твій ключ, – чоловік протягнув мені пластикову карту.

– Дякую, – я передала Тайлеру його лате і ми ще кілька хвилин постояли біля входу в цілковитій тиші, поглинені кожен своїми роздумами.

Піднявшись ліфтом на четвертий поверх, ми пройшли довгим коридором з сірим ворсистим килимом, котрий, ніби поглинав кожен крок. Я зупинилась навпроти дверей свого номеру, виснажено поглядаючи на Тайлера, який теж трохи ніяково закляк посеред проходу:

– Що ж, – протягнув чоловік, – тоді добраніч, – він повільно розвернувся, прямуючи до свого номеру.

– Якщо будуть новини – заходь, – майже викрикнула, – я зараз точно не засну.

Тайлер, не обертаючись, махнув рукою на знак згоди й зник за темними дверима готельного номеру.

Я важко підперла спиною холодну стіну, окидаючи поглядом крихітний номер. Майже всю кімнату займало величезне ліжко з купою подушок і пледів. Я вдоволено всміхнулась, передчуваючи гарний відпочинок. Та всередині панував цілковитий хаос з думок і почуттів. Я, раз за разом, прокручувала всі докази й дедалі більше впевнювалась у думці, що вбивство Марії справа рук іншої людини, аж ніяк не Ноеля.

Кинувши наплічник на ліжко, я дістала свіжу пару джинсів й білу, трохи завелику, футболку. Залізла в душ й простояла під теплими потоками води добрячих пів години, змиваючи з себе сліди сьогоднішньої автопсії. Раптом, крізь шум води, до мене долинув ще один звук. Схоже, хтось стукав. Я похапцем накинула рушник й вибігла з ванної, залишаючи за собою доріжку з мокрих слідів.

Тайлер знервовано увійшов до номера, не звертаючи уваги на мій ошелешений вигляд:

– Його відпустили, – випалив чоловік.

– Що? – я стерла з обличчя краплини води, які стікали з мокрого волосся, – чому?

– Мало доказів, та й він має алібі, – Тайлер закляк посеред кімнати, нарешті зрозумівши, що витяг мене прямісінько з ванної, – я, напевне, не вчасно.

– Ні, все добре, – відмахнулась я, – дай мені п’ять хвилин, – і я зникла за напівпрозорими дверцятами.

З силою натягла на вологу шкіру цупкі джинси й накинула футболку. Добре потерла рушником волосся, яке падало мокрими хвильками на плечі, промочуючи білу тканину. Я кілька разів окинула себе прискіпливим поглядом і, впевнившись, що попри втому маю нормальний вигляд, повернулась в кімнату. Тайлер сидів на ліжку, автоматично перемикаючи канали на невеличкому телевізорі.

– Ти ж наче не вірив, що це зробив Ноель? – раптом запитала я.

– Скажімо так, я маю сумніви щодо цього, – Тайлер мигцем оцінив мій вигляд,– але після погрому, який він вчинив у тебе вдома, я не вірю в його цілковиту невинуватість.