Розділ 8

Мені вдалось поринути в неглибокий, тривожний сон всього лиш на годину, як настирливий дзвінок будильника вирвав мене з дрімоти. Голова знову гуділа, ніби з похмілля, а очі спухли й пекли. Я за кілка хвилин спакувала невеличкий наплічник зі всім необхідним для нашої з Тайлером поїздки і мерщій одягнувшись у вчорашній чорний гольф і джинси, вийшла в холодну передсвітанкову пору.

Вулиця була мертвенно-тихою, всі будинки стояли огорнуті глибоким ранковим сном, лише ганок Вудів освітлював тьмяний ліхтар. Я з жалем глянула на дім Ніни, пригадуючи події вчорашнього вечора, котрі породжували велику кількість питань, на які годі знайти нормальних поясненнь. Що ж, в біса, відбувається в цьому місті?

Я підпалила сигарету, в надії, що нікотин і кава, по яку я планувала заїхати по дорозі до Тайлера, повернуть мені хоч крихту енергії. Закинувши наплічник на заднє сидіння Тойоти, я тихо викотила авто на дорогу, досі слизьку від вчорашнього дощу.

Доки я заливала пальне, потягуючи гірку каву, телефон завібрував, висвічуючи повідомлення від чоловіка. Тайлер вже чекав мене у місцевому «Сабвеї», який працює цілодобово. Я купила трохи снеків й кілька пляшок води, аби перекусити в дорозі й, не зволікаючи, поїхала до місця зустрічі.

– А ти, бачу, виспався, – гукнула я до чоловіка, який, помітивши мою Тойоту, одразу поспішив застрибнути всередину, примостивши в ногах невелику дорожню сумку.

– Чого не скажеш про тебе, – Тайлер уважно вдивлявся у моє втомлене обличчя, – може краще я поведу, а ти відпочинь?

– Ні, все гаразд, я й так не зможу заснути, – я натисла на газ, легко виїжджаючи на широке шосе номер шістнадцять, дорожній вказівник сповіщав, що до міста Принц Джордж триста п’ятдесят шість кілометрів.

– Як пройшла вечеря у Вудів? – З інтересом запитав Тайлер, допиваючи каву.

– Чесно кажучи, дуже дивно.

Я переповіла чоловіку про бурхливу реакцію на те, що я виявилась детективом, про хлопчика, який перестав говорити і про їх доньку, яка, схоже, далеко не на навчання поїхала в Едмонтон.

– Так, – по завершенню моєї розповіді, протягнув Тай, – історію з Лілі знають всі.

– Ти про що? – Трохи нервово запитала я, образившись, що чоловік не розповів мені нічого перед вечерею.

– Вона ще з середньої школи потрапила в погану компанію. Все як завжди – наркотики, ранній секс, її навіть кілька разів ловили на проституції.

– Десь так я і подумала, коли вони мені заспівали пісеньку про навчання у великому місті, – фиркнула я.

– Одного разу її добряче побили, дівчина довго лежала в лікарні, – ці слова нагадали мені про скривавлену Ніну в лісовій гущі, – тоді батьки помістили її в клініку на лікування, звідти вона втекла у ще гіршому стані, а через деякий час батьки виявили, що шістнадцятирічна Лілі вагітна.

– Продовжуй, – нетерпляче проказала я, коли чоловік зробив навмисну паузу.

– Вона ледь не померла під час пологів, хотіла віддати дитину на всиновлення, але Том і Леонора забрали хлопчика додому. Лілі ж продовжила свої витівки. Якось Тому увірвався терпець й дівчину відправили в спеціалізовану клініку суворого режиму в Едмонтон. Наскільки мені відомо, вона й досі там.

– Господи, – протягнула я, – шкода її сина, такий боязкий хлопчик, не солодкому йому, напевне, живеться.

– Він завжди поруч з Леонорою, в школу не ходить.

– Бачу, це у ваших краях нормальне явище, – я похитала головою, – і ще одне, коли я вже йшла, Гарет покинув своє заняття і стояв у дверях, спостерігаючи за мною. Все ніби нічого, але щось в його погляді мені не сподобалось, навіть насторожило.

– Ще б пак, – випалив Тай, – ти ж чула, що я тільки но розповів.

– Так, мабуть, ти маєш рацію, – я вдивлялась в порожню дорогу попереду, та на душі зовсім не було такої певності, як у моїх словах. Вже друга відлюдькувата дитина на одній вулиці, це точно мало б викликати питання.

Кілька разів я мало не розповіла Тайлеру про зустріч з Ніною посеред лісу, але дана дівчинці обіцянка стримала мене і якийсь час ми просто їхали мовчки.

З кожним кілометром ми все далі віддалялись від засніжених схилів, опиняючись, то посеред вічнозелених соснових лісів, то поміж велетенських, кришталево-чистих озер. Я трохи опустила вікно, впускаючи в салон свіже, просякнуте хвоєю, повітря. На шляху нам траплялись невеличкі міста і селища, на зразок Телкви. З такими само одноповерховими будиночками, оббитими світлими панелями, з магазинами зі зрубу і милими сімейними ресторанчиками. Подолавши частину шляху, ми зупинились на обід в придорожній забігайлівці зі столиками на пірсі, який виходив прямісінько у водну блакить. Закутавшись у теплі, строкаті пледи й ситно поснідавши, ми сиділи мовчки, споглядаючи велич природи. Я відчувала обережний погляд тайлерових очей, який, час від часу, ковзав моїм обличчям. Знала, що він, мабуть, задається питанням, чи не шкодую я раптом про той поцілунок, чи, можливо, думає, що це все було просто необачною витівкою.

Ми допити свій чай і знову рушили в дорогу. Цього разу за кермо сів Тайлер, даючи мені можливість скрутитись в клубочок на пасажирському сидінні й поринути у власні роздуми, які незмінно повертали мене до двох речей: несподіваного повідомлення від Джоела, на яке я так і не дала відповіді й до не менш несподіваної зустрічі зі скривавленою дівчинкою. В якийсь момент я перестала розділяти реальність і марення й, здається, провалилась у неглибокий сон.