Розділ 7

Я сиділа на незручному шкіряному диванчику в пустій піцерії, яка щойно відкрилась неподалік госпіталю «Балклі Веллі», в морг якого відвезли тіло, викинуте цієї ночі на берег озера Тайхі. Офіціант неквапливо протирав столики, постійно позіхаючи й скоса зиркаючи на мою самотню фігуру на великому дивані. Низенька дівчина нарешті запустила кавоварку, яка кілька разів невдоволено ревіла й пищала, перш ніж запрацювати й наповнити велетенське горня запашним напоєм:

– Ваша кава, – офіціантка обережно примостила пів літри кави на столику, – будете снідати?

– Так, – підіймаючи важку голову, протягла я, – мені яєчню з беконом і тости, будь ласка.

Дівчина видавила з себе подобу посмішки й пошкандибала на кухню. Сьогодні всі пересувались, наче сонні мухи. Вчорашні гуляння затяглись далеко за північ і хоч участі у веселощах я не приймала, ніч видалась також безсонною.

Просидівши кілька годин в пікапі, доки поліція й швидка не поїхали з місця злочину, я врешті дочекалась повернення Тайлера. Він був блідий і втомлений, а на обличчі застиг вираз справжньої скорботи. Чоловік важко плюхнувся на водійське сидіння, опускаючи важку голову на кермо. Кілька хвилин панувала цілковита тиша, лише глибоке, часте дихання виривалось з його грудей.

– Ти в порядку? – Я обережно поклала руку йому на плече.

– Так, – чоловік неохоче підвів погляд, – її обличчя не можливо упізнати…там живого місця не залишилось, – Тай гарячково потер очі, – вперше бачу таке жахіття.

Для мене подібні картини не те, щоб стали звичними – вигляд понівеченого тіла шокує кожного разу, але присутність на численних місцях злочину, криваві розтини й експертизи потовщили мою шкіру, зробили менш сприйнятливою до людського болю. Та я пригадувала ту першу справу, яка ось так вибила землю з-під моїх ніг: молода дівчина – розтерзана на шматки, ніби звіром, з відрізаними грудьми й розпанаханим черевом. Пам’ятаю, я тоді ледь не втратила свідомість, а потім ще довго блювала біля автомобіля. Запах гнилої плоті назавжди врізався в пам’ять, та з кожним разом я все більше й більше вимикала емоції, жаль і співчуття. Тепер я знаю точно – впіймати убивцю можна лише відкинувши людські почуття, залишаючи виключно холодну логіку й розум.

– Куди її повезуть? – Трохи помовчавши, запитала я.

– Зараз заберуть в морг місцевого госпіталю, а звідти, швидше за все, до Принца Джорджа, в місцевих немає необхідних потужностей для тестів й експертиз.

– Мені вкрай потрібна вся можлива інформація, – обережно провадила я, – якщо вбита – моя дівчина, я мушу щось дати батькам, я повинна з’ясувати, що, в біса, трапилось тієї ночі.

– Вік, – міцно стискаючи повіки, протягнув Тайлер, – я не можу, це незаконно.

Я взяла невеличку паузу, а тоді знову торкнулась долонею чоловікового плеча:

– Я відчуваю, вона вирішила залишитись не просто так, – я міцніше стиснула пальці, – відповідь десь зовсім поруч. Прошу, Таю, ніхто не дізнається. Я служила в передовому відділку Штатів, ти й сам знаєш, що моєї компетенції вистачить на десятьох місцевих детективів, але в мене, чорт забирай, вкрай мало інформації. П’ятдесят років, Таю, – я глибше вдихнула, – п’ятдесят клятих років тут зникають жінки, а ніхто, навіть копи з національної програми, не змогли знайти цього виродка.

– Бо це не одна людина, – безсило протягнув Тайлер, а я відчула, як його хитка оборона дає тріщину.

– Ти не можеш знати напевне, – я продовжувала тиснути на чоловіка, – занадто вже багато спільного у цих злочинах.

– Я все одно не маю доступу до всієї інформації, – тихо мовив чоловік, так і не відкриваючи очі, – я звичайний патрульний і зі мною не діляться подібними справами.

– Мені потрібно небагато, – я судомно складала в голові план дій, – для початку, якщо це дійсно Марія – результати автопсії, час смерті і токсикологічний аналіз.

– Чорт, – вилаявся Тайлер, нарешті дивлячись прямісінько мені в очі, – мені це може коштувати роботи, ти хоч це розумієш?

– Я обіцяю, – майже пошепки промовила я, – ніхто не дізнається.

Чоловік ще трохи посидів мовчки, ковзаючи пустим поглядом по берегу злощасного озера.

– Я про це ще пошкодую, – він знову кілька разів вилаявся і ми рушили до моргу «Балклі Веллі» у Смітерсі.

Тайлер висадив мене біля найближчої відчиненої піцерії, велівши зачекати на нього всередині і от я тут, п’ю гарячу каву, від якої чомусь ще дужче хочеться спати і чекаю хоч на якісь новини, гарячково обдумуючи план дій. Часу на розслідування в мене обмаль. Якщо тіло належить Марії, батьки можуть зупинити розслідування, та я вже просто не маю права відступити.

Я неохоче доїла яєчню, втомлено зазираючи у вікна. Сьогодні погода різко зіпсувалась, свинцеві хмари стелилось, здавалось, прямо над головами прохожих. Гір зовсім не видно, все навколо поглинав важкий туман, а з неба мрячив невеликий дощ, який на асфальті одразу перетворювався на тонку льодяну кірку.

Дзвоник на вхідних дверях теленькнув і байдужі погляди офіціантів ковзнули по чоловіку, котрий стирав з обличчя краплини дощу. Я підняла руку і Тайлер швидким кроком наблизився до мого столу, не поспішаючи сідати. Він без зволікань вигукнув замовлення офіціантці, яка саме розглядала свої нігті й, взявши таке ж як у мене горнятко-відро кави, примостився поруч.