Розділ 6

Дочекавшись на порожній автостоянці відкриття найближчого торгівельного центру, я втомлено бродила між прилавками з величезним візком й третім за цей ранок американо. Довелось купити два нові замки, куди міцніші за попередні, кілька рушників, косметику і засоби гігієни – все, до чого міг торкатись той збоченець. Якщо він помочився на одяг, то й страшно уявити, що міг зробити з, наприклад, зубною щіткою. Далі в кошику опинились кілька милих тарілочок, горнят й інший необхідний посуд. А от магазини з одягом мене неабияк розчарували. Я на силу вибрала дві пари темних джинсів, кілька звичайних футболок, безформний светр, дивного відтінку сірого й теплу куртку. Поновивши запаси білизни, я швиденько завітала до продуктової крамниці, наклавши до візка багато напівфабрикатів, добре хоч вибір їжі тут пристойний. Вже на виході захопила велику пляшку Джека Деніелса (клянусь, просто для компанії, я його не питиму) і вийшла на вулицю, де вже починали снувати заклопотані містяни, котрі не встигли завчасно приготуватись до Марді Гра, або, як мені подобається більше – «жирного вівторку».

У кишені завібрував телефон:

– Є новини? – З нетерпінням випалила я, – привіт.

– Вибач, – трохи засмучено протягнув Тай, – Ноеля не було ні вдома, ні на роботі, немов крізь землю провалився. Але не хвилюйся, обіцяю, ми до нього доберемось.

– От щуряка, – я розчаровано гепнула ногою по колесу Тойоти, – ти краще пообіцяй, що залишиш мене з тим сопляком наодинці на кілька хвилин.

– Сопляк чи ні, а якщо це він, то з ним краще не гратись, – чоловік здавався напрочуд серйозним.

– Я його не боюсь, якось дам собі раду, – аби не зриватись на Тайлера, який і так мені дуже допоміг, я поспішила попрощатись. Домовились, що чоловік заїде по мене о третій і ми разом відправимось на міську площу, насолоджуватись тоннами солодких млинців і святковим парадом.

Поколупавшись трохи у дверях, я врешті замінила зламаний замок, відчуваючи справжню гордість, що зробила це без сторонньої допомоги, й дивне піднесення. «Не будинок, а якийсь прохідний двір». Я обвела поглядом похмуру вітальню з подертим диваном. За час роботи в поліції, а особливо за останній рік служби, я звикла до подібних схиблених витівок. Та зараз мені було важко осягнути, що така підла та ница істота мешкає по сусідству і, можливо, залякує не тільки мене. Знову нагадавши собі, що потрібно знайти можливість поговорити з Ніною наодинці, я побрела в душ – до третьої залишалось менше години.

Вперше за довгі місяці я вирівняла волосся і вдруге за останню добу нанесла макіяж, спілкування з Тайлером явно пішло мені на користь. Швидко натягла новий одяг, хоч таким він і не виглядав й, помітивши, що поліцейське авто вже стоїть посеред вулиці, хутко збігла донизу. Тайлер чекав на мене біля пікапу, голосно розмовляючи по телефону. Сьогодні на ньому була тепла замшева куртка й сині джинси. На відміну від більшості тутешнього населення, Тай не мав селюкуватого вигляду, інколи, дивлячись на нього, я зовсім забувала, що перебуваю в місцині, де й двох тисяч мешканців не набереться, де вже тут взятись стильному одягу.

Помітивши мене, чоловік швидко закінчив розмову і посміхнувся, відкриваючи переді мною дверцята автомобіля. Цього разу я сиділа вже не за металевими гратами.

– Виглядаєш задоволеною, – промовив Тай, – ти що таки впіймала Ноеля власноруч?

– Якби ж то, – я кинула погляд на будинок Вайтів, чоловік, схоже, прочитав мої думки.

– Я тільки що вдруге до них навідувався, хлопець так і не з’явився.

– А тобі та сімейка не здалася дивною? – З інтересом протягнула я.

– Що ти маєш на увазі? – Здивувався чоловік, сідаючи на водійське сидіння.

– Там живе дівчина, Ніна, вона, здається, не відвідує школу й взагалі не виходить з дому, – ми як раз проминули темний будинок, – а Місіс Вайт обвішала стіни розп’яттями і обкурює кімнати ладаном, – пригадавши зловісну атмосферу, я трохи зіщулилась.

– Тут всі дуже релігійні, в цьому немає нічого дивного, – спокійно відповів Тайлер, – в цієї сім’ї було не надто солодке життя: до Телкви вони переїхали кілька років тому, тікаючи від батька-пяниці, який товк жінку і не гребував добряче всипати дітлахам. В наших краях це велика рідкість, коли жінка наважується піти.

– Це все одно не пояснює, навіщо тримати доньку під замком, – не вгавала я.

– Дівчинка трохи дивакувата, дуже замкнута, підозрюю, їй було не надто затишно серед однолітків у школі.

Я нічого не відповіла, мовчки спостерігаючи за процесією селян, які бадьоро крокували на головну площу,  тримаючи в оберемку сковорідки й всіляке начиння для пікніку.

Центральний майдан, який затишно розмістився між одно та двоповерховими будиночками, які тут в основному слугували різноманітними крамничками, бюро та кав’ярнями, був святково прикрашена жовтими ліхтарями й різнобарвними гірляндами. В декількох місцях стояли декоровані ятки з чималенькими плитами, де, прямо на вулиці, смажили млинці. Я жадібно ковтала слину, принюхуючись до запаморочливих ароматів ванілі та розтопленого масла.

Ми припаркувались на бічній вуличці й поволі прямували площею, розглядаючи дива, які відбувались навколо. Прямо на дорозі стояло кілька розцяцькованих платформ, тематику яких годі було відгадати. Задоволені своєю роботою школярі в яскравих костюмах, щось енергійно обговорювали, дражнячись й вигукуючи до невеликої групи дівчат, які саме проходили повз. Дебела панянка, вбрана в традиційний німецький наряд, затягнута в тугий корсет, з не менш традиційним бюстом четвертого розміру, розкидала по тарілках свіженькі млинці, щедро поливаючи їх сиропами й присипаючи всілякими цукерками й горішками.