Розділ 5

Я сиділа на задньому сидінні позашляховика, розділена з водієм металевими гратами. Тіло трясло, немов у лихоманці, хоча обігрів працював на повну, обдаючи мене хвилями теплого повітря із хвойним ароматом. Я кілька разів ловила на собі зосереджений погляд чоловіка, надто втомлена, аби промовити хоч слово.

– То, кажеш, ти приватний детектив? – Чоловік лукаво усміхнувся в дзеркало заднього виду.

– Так, – буркнула я, обхопивши себе руками за талію, щоб притлумити постійні дрижаки.

– І що ти шукала на лісопильні? – Він говорив чітко, ніби на допиті.

– Просто хотіла оглянути місце, де знайшли речі зниклої туристки, – нахиливши голову на бік, відповіла я.

– Крім рюкзака нічого більше не було, – він повернувся до мене, вдивляючись через грати, – з тобою там все нормально, щось ти зблідла?

– Так, все в порядку, просто стрес і холод, – серце досі не вирівняло темпу після вечірньої «пробіжки», – то це ти ведеш її справу? – З непереборним інтересом, запитала я.

Після того, як я вже була готова прощатись з життям, обхоплена двома міцними руками переслідувача, чоловік з подивом поставив мене на землю, стурбовано суплячи брови. А тепер, спробувавши, проте безуспішно, витягти мою Тойоту з в’язкої трясовини, ми їхали в поліцейському автомобілі в напрямку моєї домівки й від серйозного виразу на його обличчі не залишилось й сліду.

– Ні, я лише патрулюю вулиці й ловлю місцевих хуліганів, – іронічна посмішка відтінялась смутком.

– Таких, як я? – Вже веселіше запитала я.

– Типу того, – авто в’їхало в Телкву, жителі якої вже давно поснули й місто стояло огорнуте непроглядною пітьмою, – твоє щастя, що я помітив Тойоту і вирішив перевірити, інакше б довелось тобі ночувати на лісопильні.

– А ще, мало не до смерті мене налякав, – я говорила з прикритими очима, майже поринаючи в сон, – можна було відразу крикнути, що ти з поліції.

– Ну, я як раз пропустив тренування, тож пробіжка не була зайвою, – чоловік знову усміхнувся, від чого в кутиках очей зібрались зморшки, – от ми й на місці.

– Дякую, що виявився поліцейським, а не серійним убивцею, – ледь відриваючи голову від зручного сидіння, протягнула я.

Чоловік відчинив задні дверцята, які відкривались лише ззовні, й допоміг мені вибратись на тротуар. Все тіло саднило, немов один великий синець, на долонях кров змішалась з брудом, утворюючу багряну кірку, яку я вже просто мріяла швидше з себе змити.

– А що з моєю Тойотою? – Трохи зіщулившись від холоду, запитала я.

– Завтра її відкопають дорожники і зможеш забрати з нашого штраф-майданчику, – чоловік ще раз пильно оцінив мій стан, даючи невеличкий папірець, ймовірно, з номер телефону дорожньої служби, – далі сама?

– Так, дякую, – я поволі побрела під’їзною доріжкою, – до речі, я – Вікторія.

– Тайлер, – він легко потиснув мою скривавлену долоню, – Тайлер Бове.

Якусь мить ми стояли, обмінюючись втомленими поглядами. Тайлер був трохи вищим за мене, смаглявий, з індіанськими рисами – темні, майже чорні очі, які, проте, сяяли якимось внутрішнім світлом, що мене дивно заспокоювало, смолянисте волосся й рівний ніс. Але найбільш примітною його рисою була посмішка, від якої віяло надійністю та легкою вдачею. Від цієї посмішки, попри молодий вік, під очима з’явились зморшки, що виказувало непереборний оптимізм цього чоловіка, який ще годину тому налякав мене мало не до серцевого нападу. Уявивши, який потріпаний вигляд зараз маю я, хутко кивнула на прощання чоловіку, й не обертаючись, забігла в будинок.

– Ну і нічка, – прошепотіла я під ніс, ледь переставляючи ноги крутими сходами.

Довго простоявши під душем, доки з крану раптово не полилась крижана вода, обпікаючи розпашіле тіло, я вляглась між зручними ковдрами й втупилась в стелю, ще раз прокручуючи в голові сьогоднішній день. Я майже не просунулась у розслідування зникнення Марії, хіба дізналась, що у той фатальний вечір вона заходила на заправку і, можливо, мала там зустріч. Ця справа обростала дедалі загадковішими деталями. Поведінка Марії більше не скидалась на раптовий імпульс ревнивої дівчини, виглядало так, ніби вона діяла за чітким планом.

Роздуми по-трохи змішувались з фантазіями й якимись безглуздими картинками – я провалювалась у сон. Вночі знову йшов дощ й зірвався сильний вітер. Я прокинулась вдосвіта від шуму на дорозі десь неподалік будинку. Єдине вікно, яке виходило на Телеграф-стрит було у вітальні, тож я, здригаючись від холоду, спустилась до низу, з обуренням й краплиною інтересу зазираючи крізь фіранки. Вдалині світились вогні фар й дзвеніла какофонія голосів, що годі було й розібрати, про що вони гомонять. За кілька хвилин почувся звук мотору, а тоді все стихло. Повертатись в ліжко було пізно, тож я заходилась готувати сніданок, щоб хоч раз поїсти зранку по-людськи, а не пересмаженим, холодним тостом.

Піджаривши яєчню з беконом і помідорами, я налила велику кружку кави й сіла навпроти вікна, складаючи план дій на сьогодні. Вчора я так і не встигла познайомитись з рештою сусідів, а сьогодні, в понеділок, ще менше шансів застати когось вдома, тож я вирішила швиденько доснідати й ще до восьмої зазирнути в будинок білявої дівчинки, яка напередодні так дещо збентежила.

Весь вчорашній одяг був брудним і подертим. Я зібрала всі речі у великий сміттєвий пакет, й засмучено побрела до комоду з рештками гардеробу. Вибір був невеликим – джинси, остання фланелева сорочка сірого кольору і об’ємний в’язаний светр. До списку нагальних справ треба неодмінно внести шопінг.