Розділ 4

Твердо вирішивши за будь-яку ціну роздобути завтра хоч якусь зброю, я понишпорила по ящиках у пошуках чогось, чим би могла залатати дірку в дверях. Знайшовши  коробку з найпростішими інструментами й тонку пластикову дошку для овочів, я прилаштувала її до дверей і надійно забила з десяток гвіздків. Та, все одно, я більше не почувалась тут в безпеці. Аж два ненормальні за один день, що ж на мене чекає далі?

Довго боротись зі сном не вийшло й, покинувши даремну вахту біля вікон, я відправилась у ліжко, прихопивши заразом великий ніж для м’яса. Сон був далеким від спокійного, мені постійно вчувались страхітливі звуки, чи приглушені кроки навколо будинку й кожного разу я зривалась на ноги, визираючи з вікон у холодну ніч, та біля дому нікого не було.

На світанку я почувалась абсолютно розбитою, ледь встигла прикрити очі, як набридливий дзвінок телефону вихопив мене зі сну. На екрані світився номер місцевого абонента, я продерла горло і відповіла. З того боку донісся трохи знервований чоловічий голос:

– Доброго ранку, – й не чекаючи відповіді продовжив, – ви – Вікторія? Мене звати Олександр, я хлопець Марії.

Сон остаточно зняло немов рукою, я підвелась на ліжку, уважно вслухаючись в кожне слово чоловіка:

– Так, я саме планувала сьогодні з вами зустрітись, – протягнула я, та чоловік ніби й не слухав.

– Знайшли її речі, – голос у слухавці тремтів, – її рюкзак був на закинутій лісопильні біля Телкви…поліція викликала мене, щоб підтвердити, що знахідка належить Марії.

– Ви вже були в поліції?

– Так, – Алекс трохи помовчав, – то її рюкзак…там все в болоті, гаманця і документів немає, лише особисті речі.

Я, трохи вагаючись, обережно запитала:

– Експерти виявили…кров? – Голос у слухавці ніби здригнувся.

– Рюкзак тільки-но відправили на експертизу, тут все до біса повільно, найближча криміналістична лабораторія знаходиться за чотириста клятих кілометрів, – чоловік намагався повернути самовладання, – поліціянт пообіцяв зв’язатись зі мною, як тільки будуть новини.

– Так розумію, батьки Марії розповіли вам, чому я тут? – Спокійно запитала я.

– Еге ж, розповіли, – трохи скептично відповів чоловік, – то як ваші успіхи?

– Поки що ніяк, – без тіні зніяковіння відповіла я, – ми можемо сьогодні зустрітись?

– Можу хоч зараз до вас під’їхати.

– Чудово, я живу в тому ж будинку, де зупинялись ви з Марією.

– Буду через двадцять хвилин, – і він без попередження поклав слухавку.

Я миттю зіскочила з ліжка, натягуючи джинси й фланелеву сорочку в червону клітинку, схоже, я перетворююсь на місцеву. Нашвидкуруч почистила зуби й вперше за останні кілька днів нанесла легенький макіяж, приховуючи втому від недоспаної ночі. Від високої вологості моє волосся завивалось ще дужче, ніж раніше, проте зараз не було часу займатись зачіскою, тож я закрутила легенький вузол на потилиці й поспішила перевірити двері, які латала після візиту Елайджі, що налякав мене мало не до смерті.

Конструкція з дошки для овочів виявилась куди міцнішою за скло, тож я вдоволено заходилась варити каву, аби встигнути поснідати до зустрічі з хлопцем Марії. Однак на під’їзній доріжці почувся писк гальм і я, кинувши надкушений тост назад на тарілку, вийшла на ганок.

Алекс виявився не таким вже й юним, на вигляд йому точно не менше тридцяти. Довге каштанове волосся зібране у низький хвіст, з якого вибивалось декілька коротших пасом. Густа борода й не менш густі брови виглядали доглянутими, хоча чоловік явно намагався створити ефект недбалості у своєму брутальному образі.

Він голосно гупнув дверцятами позашляховика й ступив на сходи, протягуючи мені величезну руку, прикрашену шкіряними браслетами й срібними перстнями. Не дивлячись на вік, між бровами пролягла глибока зморшка, що додавало чоловіку насупленого й трохи сердитого вигляду.

– Дякую, що так швидко знайшли час, – промовила я, запрошуючи Алекса до будинку.

– Я й сам зацікавлений, щоб Марію знайшли якомога швидше, – він трохи скривився, ніби силкуючись видавити з себе посмішку.

Я налила нам два великі горнятка кави й ми повсідались за кухонний стіл. На мить запанувала якась незграбна мовчанка, чоловік однозначно збентежив мене такою невідповідністю образу, який я намалювала раніше в своїй уяві й реальністю.

– Вибачте, що так в лоб, – я ще раз обвела поглядом чоловіка, – але скільки вам років?

Нарешті Алекс по-справжньому засміявся, оголивши ідеально-рівний ряд білосніжних зубів:

– Тридцять один, – він пильно розглядав моє обличчя, – а що, якісь проблеми?

– Батьки Марії говорили про вас, як про однолітка їх доньки, от я і здивувалась, побачивши вас – я сьорбнула каву, обпікаючи верхню губу, й трохи поморщилась.

– Так, – протягнув Алекс, – її старі не в захваті від наших стосунків, – тепер єхидна посмішка не зникала з його обличчя.

– Чому не в захваті?

– Бо вважають мене альфонсом, – Алекс крутив у руках горня.

– А це не так? – З викликом запитала я.