Розділ 3

Після вчорашніх подій я вже й не розраховувала на міцний сон, але втома від перельоту в купі з монотонним постукуванням дощу по шибках й даху заколихали мене, щойно я торкнулась головою подушки.

Ранок виявився похмурим і вогким, за вікном розтяглась мряка, просочуючись крізь шпарини у вікнах. Я неохоче вилізла з теплого ліжка й зі спритністю олімпійської гімнастки прийняла душ. Волосся вже традиційно взялось грайливими завитками, той нехай, сьогодні це мене зовсім не дратує. Покопирсавшись у комоді, дістала темні джинси й сірий в’язаний светр, насилу зашнурувала важкі трекінгові черевики і поспішила сходами на перший поверх. Все лежало на своїх місцях, вікна й двері зачинені, може вчорашній гість мені примарився? Я накинула шкірянку й вийшла у холодний, вологий ранок. Всеньке заднє подвір’я від дощу, який тривав чи не всю ніч, поглинала безкрая багнюка. Я обережно перескочила на великий камінь обабіч сходів й зазирнула до чагарнику з посохлих туй. Яким же був жах, коли переді мною замайоріли десятки глибоких слідів, які хаотично снували по всьому дворі. Сліди точно належать чоловіку – чималенька ступня, ще й такі глибокі. Я попрямувала за відбитками, які огинали будинок, виходячи прямісінько на під’їзну доріжку, далі слід обривався.

На мить я заклякла на місці, вдивляючись в густий ліс, який простелявся всього в кількохстах метрах від будинку. Я б точно помітила, якби слід вів у хащі, та він обривався прямо тут й погляд мимоволі ковзнув темним будинком навпроти. Будівля здавалась покинутою, вікна так само затуляли цупкі фіранки, а на порозі зібралась чимала гірка розмоклих газет і рахунків.

Я поволі перетнула вулицю, ступаючи на сусідський двір. Як і навколо мого будинку, тут панувало царство багнюки, яка засмоктувала ноги все глибше з кожним кроком. Обережно піднявшись на ганок, я зупинилась біля свіжих рахунків, підіймаючи вологий папірець з поміткою «терміново».

«Місіс Янг, Телеграф стрит, 28. Останнє попередження. Електроенергію буде відключено через 30 днів»

Дивно, вчора я була готова заприсягтись, що порожнє обличчя з вікна належало чоловіку. Я поклала папірець до загальної купи, й тихо обійшла веранду, зазираючи у вікна і прислуховуючись до руху за дверима. Нічого. Цілковита тиша. Набравши повні легені повітря, я щосили затарабанила у вхідні двері, з яких від кожного удару відлущувався добрячий шмат сірої фарби. Знову нічого. Зачекавши кілька секунд, я ще раз гупнула в двері:

– Агов, місіс Янг! – Я закричала, не очікуючи почути відповідь, – це ваша сусідка, я оселилась в домі навпроти, чи не могли б ми поговорити? Місіс Янг, ви вдома?

– Нема її, – проревів хрипкий старечий голос десь за спиною, – чого репетуєш на всю вулицю?

Я одразу ж розвернулась на звук – на ганку сусідського будинку поряд з моїм сиділа стара жінка, так щільно закутана в ковдри, що й годі було її розгледіти. Старенька поволі гойдалась в плетеному кріслі, пильно вивчаючи гамірну сусідку.

– Доброго дня, – піднімаючи в гору руку, крикнула я, швидким кроком перетинаючи вулицю між нами.

Будинок старенької, як і мій, мав два поверхи. Оббитий панелями, які видавались ще більш занедбаними, ніж обдерті двері місіс Янг, проте з величезною кількістю яскравих горщиків на ганку. Стара аж губилась в тих зарослях, накрита строкатим пледом, наче папуга посеред джунглів. Поряд з жінкою на підвіконні стояло горня паруючого напою, від чого мій шлунок благально забурчав, нагадуючи, що скоро мине ціла доба без їжі.

– Доброго дня, – повторила я, зупиняючись біля дерев’яних сходинок, – я ваша нова сусідка…

– Та я чула, – гаркнула стара, – якого біса ти там гупаєш, хочеш шоб оте тобі по макітрі зацідило?

– Що, перепрошую? – Я з недовірою глипнула в чорні очиці на вицвілому блідому обличчі. Жінка мала гострий ніс, наче в хижої пташки й тонку смужку, яка віддалено нагадувала губи.

– Шо чула, – не зводячи погляду, продовжила сусідка, яка з кожною миттю подобалась мені все менше, – нема там старої Янг, тільки той прибацаний Елайджа, – жінка дивилась на мене, ніби на цілковиту ідіотку, яка не розуміє очевидних речей.

– А Елайджа – це…? – Обережно протягнула я.

– Та син її, прости Господи, блаженний, – тремтяча рука потяглась за горнятком, – вмерла стара того літа, тепер її байстрюк зовсім знавіснів, – жінка неспішно відпила, – хворий він, ясно?

– На що хворий? – Інстинктивно розвертаючись до страхітливого будинку, запитала я.

– Шизофренія, – стара смачно відсьорбнула, примощуючи надщерблене горня на колінах, – татко його був ще тим вилупком, теж з головою не дружив. Пив, чортяка, й лупив всіх, хто під руку потравляв, а байстрюку перепадало найбільше, от і вибив йому клепки.

– Чому ви кажете байстрюку?

– Та бо гуляла стара Янг зі всіма, хто пальцем поманить, тьху, пропаща сімейка, – старушенція вдоволено вирячила на мене пильні очиці, – тобі що там треба?

– Та от вчора хтось до будинку заглядав, хотіла спитати чи не бачили вони когось підозрілого?