Літак, пробираючись через густий ранковий туман, підіймався, балансуючи сталевими крилами на зустріч сильному вітру. Львів прощався зі мною мжичкою та дрібним дощем. Під літаком розкидались безкраї поля й дрібні будиночки, сонне місто, прострочене тонкими змійками вулиць. Місто, яке я намагалась полюбити, та яке так і не стало мені домом.
На серці було неспокійно. Тривога, яка наростала ще від зустрічі з паном і пані Збарськими, тепер досягла своєї вершини і монотонно, але впевнено точила мене зсередини.
Після важкої розмови з подружжям Збарських – батьками зниклої Марії, на пошуки якої я, схоже, таки відправляюсь в Канаду, я швидко приїхала додому, розгублено і, водночас, схвильовано розглядаючи свої скромні пожитки, які зібрала за майже пів року життя у Львові.
Кілька місяців я знімала невеличку квартирку в старому будинку на затишній вуличці з милими особняками, високими стелями й мармуровими сходами в під’їзді. І хоч спочатку Львів зустрів мене дещо прохолодно – нестримними дощами й цілковитою самотністю, та за цей час я встигла пойнятими якоюсь трепетною симпатією до цього міста. Навчилась любити прогулянки в дощовику, каву в термосі, криву бруківку, через яку постійно перечіплялась, будинки, які інколи скидали тобі на голову облуплену штукатурку. Та все ж є в цьому місті щось особливе, така ледь вловима атмосфера таємничості, величності. Львів діяв на мене заспокійливо і от, коли я врешті відпустила ту частинку минулого, яка важким каменем лежала на серці довгі місяці, приймаючи розмірений ритм свого нового місця, життя знову кидає мені виклик.
Звісно, я могла б відмовитись від пошуків дівчини, тим більше шансів знайти її не так і багато. Та щось в цих людях зачепило мене. Я пригадала власних батьків, сум в їх очах кожного разу, коли ми розмовляємо у скайпі, туга в голосі й непереборне бажання обійняти власну дитину. Я пригадувала футболку з Міккі Маусом і по-дитячому веснянкувате обличчя і серце з болем стискалось. Чи, може, я вже так скучила за роботою, за пошуком істини, за справедливістю. Працюючи в поліції, починаєш звикати до свого особливого статусу рятівника – людини, яка дарує надію.
Не буду лукавити, гроші зараз мені також вкрай потрібні. Я покинула роботу пів року тому, а отже, за кілька місяців залишусь геть без копійки. Тож, поглинена роздумами й аналізом почутого від сімейства Збарських, я заходилась пакувати дві дорожні валізи, які постійно чекали свого часу в кутку кімнати, ніби знали – пустуватимуть вони не довго. Я швидко зібрала свій скромний гардероб, сумніваюсь, що для дикої канадської природи мені знадобляться сукні, тож до валізи полетіла куртка, кілька теплих штанів, светрів і футболок, невелика косметичка і пара масивних трекінгових черевиків. У другу валізу я зібрала легкі сукні, нечисленні підбори й милі дурнички, якими обжилась у Львові – кілька рамок з сімейними фото, пухнаста подушка і яскравий, стьоганий плед. Ці речі полетять до моїх батьків у штат Вашингтон, доки я не визначусь з наступним місцем для «зализування ран». Така вже я була, втеча – мої найкращі ліки від розбитого серця й понівеченої душі.
Збори зайняли всього дві години і я, аби скоротати час до відльоту, вирішила пошукати якусь інформацію про ту місцину, де зникла Марія. Гугл видавав сотні статей з моторошними історіями молодих дівчат і жінок, які одного, абсолютно звичайного дня, повертались зі школи, роботи, чи просто подорожували і безслідно зникали на цьому відрізку автомагістралі. Офіційні джерела повідомляли про 18 зниклих, в той час як громадські організації збільшили число жертв ледь не до 50.
« – Матір божа, – прошепотіла я, розглядаючи фото усміхнених дівчаток, – що ж там відбувається?»
Виявляється, канадська кінна поліція не надто переймається цими справами, бо основну кількість зниклих складає корінне населення регіону – індіанці – найбідніша і найменш захищена ланка суспільства. На ці розслідування вічно бракує коштів та працівників. Не дивно, що звір почувається там у безпеці. По шкірі знову пробіг недобрий морозець. На мить я пригадала події минулої осені. Пригадала всіх тих жінок, які стали жертвами кривавого убивці у моєму рідному місті. В грудях запекло і перед очима з шаленою швидкістю змінювались образи понівечених тіл, зболених обличь і моря крові.
Телефон завібрував, вирвавши мене зі спогадів. Будильник показував дванадцяту, а, отже, до вильоту лишилось якісь три години. Я похапцем прийняла душ, натягуючи приготовані на кухонному стільчику речі – теплу сіру водолазку і чорні джинси. У рюкзак запхала свою шкірянку. Канада гарантовано зустрічатиме мене куди гіршою погодою, ніж Львів. У провінції Британська Колумбія, наскільки мені відомо, весна – пора, коли щодня льє, немов з відра. Надіюсь, я впораюсь до того моменту, як шлях для відступу розмиє нестримними повенями гірських річок.
Покрутившись перед великим дзеркалом, я зав’язала неслухняні пасма хвилястого каштанового волосся у вузол на потилиці. За цих пів року я дуже змінилась. Події, через які я покинула Сіетл наклали відбиток і на мою зовнішність. Якщо ж рубці я могла приховати, то обличчя виказувало мій стан – навколо очей розсипалась дрібна павутина зморшок, щоки схудли, трохи осунулись, виділяючи гострі вилиці й моє, колись кругленьке обличчя, витягнулось і загострилось. Я обрізала своє довге, густе волосся до плечей, від чого воно взялось неслухняними завитками і тепер мені доводилось давати йому лад, зав’язуючи у тугий вузол, з якого воно все одно постійно вибивалось, падаючи на обличчя.
Залишивши ключі від квартири у поштовій скринці, я попрямувала сонним містом до аеропорту. Відправила одну валізу до Штатів, а сама направилась до стійки реєстрації. Попереду мене чекала довга дорога, аби уникнути пересадки в Штатах, я матиму переліт через Варшаву і Торонто. Містечко у Британській Колумбії, куди я прямую – богом забута місцина серед гір, лісів і стрімких річок, куди в зимовий час через снігові замети не їздять автобуси й рідко літають літаки, місце, де на сотні кілометрів ти один на один з дикою, часом безжальною природою. По спині пробігли дрижаки, а серце сіпнулось у передчутті таємниць, в які я була готова зануритись з головою, аби тільки не думати про власних демонів.