Вступ. Розділ 1

Гучні, ритмічні кроки обабіч дороги луною відбивались від могутніх вікових дерев, котрі, наче справжній зелений океан, поглинали шлях, яким квапливо прямувала дівчина, постійно озираючись й чим дуж додавала швидкості. Гравій хрускотів від кожного кроку, а тонка підошва благеньких черевиків заледве захищала ноги від гострого каміння.

— Ай, — простогнала дівчина, роздивляючись ногу, яку щойно боляче вдарила, — бляха, довбане каміння!

Місяць цієї ночі стояв у повні, осяюючи своїм крижаним світлом ліс і пустинну дорогу. Вітер ледь відчутно колихав крона дерев, від чого за спиною постійно вчувались зловісні звуки. Йдучи вже добрих півгодини, дівчина почала звикати до пейзажу навколо, тамуючи страх, який заволодів нею на початку шляху. Темне хвилясте волосся розвівалось за спиною, ночі тут завжди до біса холодні, тож дівчина вище застебнула змійку спортивної куртки і нап’яла на голову капюшон. У вухах барабанила кров, а щоки налились рум’янцем. Дівчина раз за разом прокручувала в голові події останніх кількох годин, які з силою торнадо, увірвались в її спокійне, розмірене життя.

Сльози зрадницьки покотились щоками, лишаючи мокрі смужки на шкірі, які одразу обдавав холодний вітерець. Дівчина не могла зрозуміти від чого її трясе дужче — від нещодавніх подій чи, таки, від пронизливого холоду, який без проблем проникав під спортивки, щипаючи розпашілу шкіру під ними.

Раптом в кущах щось голосно затріщало, дівчина на мить зачаїлась, затримуючи дихання. Кожна клітина її тіла напружилась, намагаючись визначити джерело шуму.

«Господи, аби не ведмідь» — розпачливо подумала вона, обережно повертаючись на шурхіт.

В кущах було темно, та дівчині здалось, що вона побачила тінь, яка ковзнула землею і також завмерла. Серце барабанило, руки вмить похололи, а ноги, ніби налиті жаром, напружились, готуючись втікати. Дівчина ще раз пильно вдивилась в лісову гущу, аж раптом гілки з тріском розсунулись і темна постать почала поволі вибиратись з чагарників.

Думати було ніколи — бийся або втікай. І дівчина, набравши повні легені повітря, чимдуж рвонула вперед, віддаляючись від загрози, яка, швидше за все, не збиралась так просто її відпускати. Молоді деревця відхилялись під вагою того, хто мчав попри дорогу, проте, не бажаючи виходити на світло. Тріск сухого дерева роздавався вже в якихось лічених метрах від утікачки. Паніка почала брати гору, уява судомно витягувала з найпотаємніших куточків мозку моторошні образи. Дівчина вже мало не ридала, в легенях нещадно пекло, а правий бік кололо, наче ножем, та сповільнюватись не можна, бо те, що ховається в тіні лісу, швидко її наздожене.

Дорога круто повертала праворуч. Дівчина з надією подивилась перед собою, та жодної живої душі чи, бодай, автомобіля не побачила. Тріск гілок ніби стих і внутрішній голос вже благав зупинитись, щоб перевести подих, та дівчина з останніх сил бігла вперед, невблаганно сповільнюючись, кисень вже майже не потрапляв до легень. Перед очима іскрились мушки, викликаючи неприємні відчуття в шлунку.

Раптом дорога набула чітких рис, ніби місяць опустився й світить прямісінько над головою. Тоді за спиною роздалось гарчання двигуна, автомобіль швидко наздоганяв дівчину, яка вже мало не втрачала свідомість.

Не перестаючи бігти, вона повернула голову на звук авто, фари вмить засліпили дівчину, від чого вона інстинктивно прикрила очі рукою. Автомобіль зрівнявся з нею й одразу сповільнився, майже зупиняючись. Утікачка полегшено видихнула — вона врятована. Не довго думаючи, дівчина зиркнула у прочинене вікно.

— Застрибуй назад! — Вигукнув чоловік, намагаючись перекричати рев двигуна.

Дівчина окинула оком салон і без заперечень залізла на широке заднє сидіння. Радіючи, що вона нарешті в безпеці, дівчина зиркнула на свого рятівника й дружно всміхнулась:

— Дякую, що зупинились, за мною наче гнався ведмідь, — відхекуючись, вона ще раз пильно вдивилась в лісову гущу, та через скло автомобіля майже нічого не побачила.

— А чого ти тут одна вештаєшся? — пильно дивлячись у дзеркало заднього виду, запитав чоловік.

— Посварилась з хлопцем, — ніяково процідила дівчина і непрохані спогади знову заволоділи її змученим мозком.

— Небезпечно так гуляти ночами біля лісу, — протягнув чоловік, — гризлі тут не рідкість.

Від згадки про ведмедя, дівчина аж сіпнулась й знову зиркнула у непроглядну темряву лісу. Чи зупинилось те чудовисько, коли її підібрав автомобіль? Чи може й далі слідує за нею? «Господи, не вигадуй дурниць, то був звичайний ведмідь, він не дурний, щоб наближатись до міста.»

— До речі, — трохи заголосно вигукнула дівчина, одразу ніяковіючи, — куди ви їдете?

Пара очей знову зблиснула у дзеркалі. Дівчині здалось, що обличчям чоловіка промайнула посмішка, від чого всередині з’явився вже знайомий інстинкт — бийся або втікай.

Чоловік поправив кепку, чухаючи потилицю, а тоді розвернувся до дівчини, кидаючи погляд на дорогу попереду:

— До села підкину, тобі ж туди треба? — він злегка підморгнув, а тоді вирівнявся й далі невідривно слідкував за дорогою.

— Так, — недовірливо протягнула дівчина, почуваючись якось незатишно, —а ми з вами часом не зустрічались раніше?