Шось хороше

Я ненавиджу дощ. Те, як він плюється в харю, харить і лупить по козирку новенької кепки за шістсот гривень. Гуп. Гуп. Гуп. Наче хтось забиває цвяхи у кришку домовини.

Проклинаю небо. Те, як воно вибухає всіма відтінками рожевого, фіолетового й синього. Шмаркач, що вихваляється каракулями. Сміється блискавками.

Злюсь на місто. На його заплутані вулиці.  На підступні ями, що ховаються під калюжами.  На телефон, який не витримав і десантувався з кармана в стічну канаву.

Дощ і не думає слабшати. Ненавиджу його. Але себе ненавиджу більше.

Можна ж просто зупинитися. Сховатися під навісом. Перечекати зливу. Нє-а. Тоді я не був би собою. Їду далі. Мокну, мерзну, страждаю.

Головна проблема Назара Біденка – Назар Біденко.

Спльовую. Слина висне на щоці. Пофіг.

Ярий зараз би заржав і сказав:

– Зато не скучно.

Дурень. Довбаний оптиміст.

А тоді знову лунає той клятий тріск.

***

Була ніч неділі. Мені лишалося довезти останнє замовлення в “Zherlo!” і завалитися спати. Але переднє колесо мало інші плани. Здохло посеред дороги.

Я дивився на спущену шину. Вона дивилася на мене. І ми обоє не знали, що робити далі. На шиномонтажках давно висіли замки, а зранку я мав працювати.

Про те, щоб заклеїти колесо самому, навіть не думав. Не вмів. Батько помер, коли мені було сім.

Я подзвонив Ярому. Він узяв трубку на другому гудку. Годинник показував пів на дванадцяту.

– Шо случилось? – спокійно запитав Ярий.

Мене понесло. Ярий вислухав. А тоді сказав:

– Назар, не парся. Це фігня. У любій залупі можна найти шось хороше. Скоро буду. Цілую.

І відключився.

Мені спало на думку, що Ярий – це Кестер із “Трьох товаришів”. Тільки на велику.

Я докотив велосипед додому. Кинув його біля лавки й сів поруч. Вікна стояли темні. Бабуся давно спала.

Я закурив сигарету. Чекав. Спробував пошукати “шось хороше”. Заплющив очі. Копирсався в голові, як бомж у смітнику. Безрезультатно. Щоразу витягав одне й те саме: “Я ПРОБИВ КОЛЕСО!”

Теж мені Віктор Франкл. Психолог з Аліекспрес. Як би ти заспівав, якби подібне сталося з тобою?

Через дві сигарети життя дало відповідь. Спочатку я почув гавкіт собак. Потім спів. Настільки жахливий, що його неможливо було ні з ким сплутати:

– Їде лясик по Слободкі. Нікого не трога. Їде-їде-їде-їде. Крутиться дорога.

З-за похиленого паркану виплив Ярий. Він котив велосипед. Заднє колесо волочилося слідом, як шкірка банана.

Я підійшов до калітки.

– Тихіше. – попросив його, – Бабуся вже спить.

– Друже, ми з тобой, як два підстрелених гуся! – сказав Ярий і заржав.

Я відчинив хвіртку.

– Блін. Як так вийшло?

– Хезе. Щяс підлампічимо.

Ярий приставив мене до справи. У хаті було тепло. Бабуся мирно хропіла. Я клацнув вимикачем, і двір залило світлом. Потім відкопав під ванною велику синю миску й наповнив її водою. Коли повернувся, усе необхідне для ремонту вже лежало на землі.

– Переворачуй лясик. – наказав Ярий.

– Як?

– Руками. Бери за раму й став на сідушку.

Я перевернув. Той захитався, і ледь не завалився набік. Ярий встиг його підхопити. На долоні лишився коржик засохлої багнюки.

– Тут можна картошку садить. – сказав він, витираючи руку об шорти. – Ти його хоть іногда миєш?

Я промовчав.

Ярий всучив мені в руки ключ. Я дивився на інструмент, як… ну, як я.

– А шо ти думав? Обізяна тоже з чогось начинала.

– Ти натякаєш, що я мавпа? – насупився я.

– Натякаю? – Ярий підняв брову. – Я ж прямо говорю.

– Та пішов ти.

– Друже, усі ми мавпи. Хтось більше, хтось менше.

– Ну, ти точно примат.

Ярий стукнув себе кулаком у груди:

– У-у-у!

Посмішка вигулькнула сама собою. Він як Ленц. Тільки ще дурніший.

Я присів біля колеса. Прилаштував ключ до гайки й натиснув. Нічого. Натиснув сильніше. Той самий результат. Я почервонів від напруги. Спітнів. Гайці було байдуже. Ключ вислизнув з пальців і дзенькнув об асфальт.

– В другу сторону крути.

– Чого відразу не сказав? – огризнувся я.

– Тіки так можна шось научиться.

Я буркнув собі під ніс і почав крутити проти годинникової стрілки. Перша гайка здалася. За нею друга. Я подивився на Ярого з викликом.

– Молодець. – сказав він. – Витягай колесо.