2

Всі чекали її у кімнаті. Еммі увійшла в кімнату, залите бліде світло впало їй в очі. Жінки та чоловіки, зворушливо дивилися на леді. Кларка не було, скільки б вона не шукала в цій кімнаті його, просто не існувало.
-Ми зібралися сьогодні тут, щоб вирішити куди тебе відіслати, -промовила жінка з вишуканою сукнею, проте холодним обличчям. 
-Так я розумію. 
Емма стиснула руки в кулак, хвилювання, кров застигла вмить в жилах. 
Жінка продовжила:- Тебе всиновить твій дядько Лукас. 
Дівчина закліпала, вона ніколи не чула, про якогось Лукаса. 
Перед нею з'явився чоловік в чудовому костюмі, схоже це вбрання відрізнялося від усіх в кімнаті. 
Хтось прошепотів"співчуваю малій, що повинна буде жити у цього дивака".
-Привіт красуне, тепер ти будеш жити зі мною. -Хочеш сюрприз. 
Він витягнув з свого плаща коробку, подавши Еммі в руки. 
-Дякую. 
Вона вклонилася, прийнявши подарунок. 
-Вибачте, а ви часом не бачили Кларка? 
-Кларка? Не пам'ятаю, хто він? Ні, -відказав Лукас. 
Еммі була вкрай здивована, а всі гості гляділи на неї спантеличено. Вони всі були такі не щирі, не справжні, що дівчина у власному домі почувалася чужинкою. 
Проте дядько взяв її за руку, віддалившись в іншу кімнату він мовчки пішов по коридору. 
Еммі прямувала за ним. 
-Тобі боляче? 
-Так, -коротко відповіла вона. 
-Твій батько був чудовим чоловіком, він любив тебе понад усе. -Усі це знають і я втому числі. -Ми з Джонатом були найкращими друзями,  він був моїм братом. 
Еммі застигла на місці, вона ніколи не чула, щоб хтось був таким близьким. Тоді вона розуміла, що не одній їй так погано. Лукас повернувся, присівши навколішки. Його широка посмішка зникла, немов її зовсім не існувало, особливо тут серед чотирьох стін. 
-Еммі ми втратили рідну душу, та ми повинні щось робити, ми ще живемо. 
-Я знаю. 
               ****
Гості розійшлися, залишилася тільки дівчина з дядьком. Еммі тримала в руках валізи, чорний капелюшок, злегка закривав її пасма волосся. Вона покине цей дім, а часом і спогади, що жили тут  зникнуть назавжди, перетворяться тільки в марення. 
Рука в кишені намацувала лист. Вона уявляла, як Джонатан писав перед своєю смертю листа, коли вона спала в м'ягкій перині. Батько при світлі свічки писав пером, виводячи акуратно кожну літеру. 
-Ти готова, -спитав Лукас. 
Дівчина одразу схаменулась і здалося, що цієї миті всі думки подробилися на кілька дріб'язків, наче скло розбилося перед її очима. 
-Напевно. 
Еммі ще раз поглянула на будинок, покрутивши срібне перо. 
Дядько поставив руку на плече. Еммі знову прокинулася від марення, зайшовши в карету. Їй на мить здалося  що все стало іншим. Таки від цього дня все починало змінюватися.