Аромат бузку

          «Чи розлюбив ти жах, нудьгу їх,
            Мандрівниче,
            Сумний, задуманий,
            На вогняних вокзалах, що оточили Всесвіт?»
                                                                          (Еміль Верхарн) 

Мій візит до замку Раха наприкінці листопада 1982 року давно перетворився на легенду. Він обріс такими вигадками і міфами, що мені самому (теж у певній мірі вигаднику і міфотворцю) самому стає незручно, коли я читаю в якомусь черговому збірнику, що випускає Товариство дослідження паранормальних явищ Ірландії черговий опус про себе і той, тепер вже давній вояж землями графства Кілкенні. Зазначу одразу, що замок Раха я відвідав не в пошуках чогось таємничого і потойбічного, як це пише у своїй статті «Огляд досліджень привидів норманських замків графства Кілкенні» Даніель МакАлістер, а просто з бажання побачити замок де жила родина Свіфт – та сама родина до якої належав Джонатан Свіфт. Крім того мені кортіло побачити замок де жила родина Райт, яка дала світові Вільяма Болла Райта. Такого знавця і майстра генеалогії не було і більше не буде. А ще мені кортіло побачити стіни, де творив Годвін Мід Пратт Свіфт – винахідник першого в світі літака, якого він запустив за допомогою катапульти з даху замку у 1857 році. Щоправда, він чомусь посадив за кермо своєї «повітряної колісниці» дворецького, а не власну персону, і літак пролетів небагато – пішов в піке і грохнувся на землю. Дворецький (ім’я якого загубилося у нетрях історії) поламав руки і ноги, але вижив, а це не аби що. Саме з такими думками я і вирушив до замку Раха, що мовою сасенех зветься Фоулксрат. Але я звик замки нашого смарагдового острова називати ірландською. 

До замку мене підкинув на машині Крістофер Боул, адвокат, що потім зайнявся нерухомістю. У нього були свої справи в Кілкенні, і як старий добрий знайомий, він погодився зробити невеликий гак і завести мене до замку. Так що, оті всі повідомлення, начебто я їхав туди на бричці, що була запряжена мулом, а кучером був сліпий на одне око старий моряк – суцільна вигадка. Не знаю, чому про це написав Олівер Кросбі в статті «Таємниці родини Де Френ» (часопис «The Journal of Irish Research Society study of ghosts», 1985, V. 52, N 3, P. 145 – 167). Не знаю, хто йому це наплів і для чого. Я вимагав офіційного спростування і не раз, але схоже редакція часопису більше шанує своїх сумнівних дописувачів, аніж істину. Більш-менш правдиву замітку про мій візит до замку Раха опублікувала газета «Айріш таймс» («The Irish times») у випуску від 30 червня 1986 року. Замітка називалась «У замках живуть не тільки люди». Написав її який анонім під псевдонімом R. T. Хто це, і чому він сховався під псевдонім – мені так і не вдалося встановити. Редактор газети – тоді це був Леонард Сміт – відповів мені, що замітку йому прислали поштою, на конверті не було зворотної адреси, але він вирішив її чомусь опублікувати. І то в тій статті неправильно викладена послідовність подій і чомусь зазначено, що після відвідування замку я довго лікувався від депресії в доктора Фергала Хейса, що мене вкрай обурило – депресії в мене ніколи не було, а доктор Фергал Хейс не психіатр, а ентомолог. До того ж тоді я ще не мав честі буди з ним знайомим. Я не буду перераховувати всі вигадки і плітки, які в свій час так смакувала преса, що так полюбляє різні псевдосенсації. Це зайняло би цілу книгу. Та і для чого це переказувати? Краще розповім, як воно було насправді.

Отже, наприкінці листопада 1982 року я їхав на задньому сидінні машини «Форд Консул» 1975 року випуску і думав про давні родини лицарів Де Френ та Перселл. Ці нормани, що осіли на завойованих ірландських землях, збудували гордий замок Раха в 1349 році, коли по всій Європі лютувала одна з найстрашніших в історії епідемій чуми, лицарі, що воювали у війську короля Англії Едварда ІІІ, брали участь у Столітній війні, щербили свої мечі у битві під Кресі та захопили Кале. Лицарі, що були завойовника та поневолювачами селян з ірландських кланів, потім стали більшими ірландцями ніж самі ірландці і були серед тих, хто підняли повстання за незалежність Ірландії в 1641 році і підняли над своїм замком прапор Ірландської конфедерації – зелений з арфою короля Дагди. І потім, коли військо Олівера Кромвеля втопило Ірландію в крові, втратили все – і замок, і землі, і дехто – саме життя, але селяни продовжували себе називати себе «селянами Перселлів», певно, за звичкою, як людина в давній Ірландії належала в першу чергу до якогось клану, і це було назавжди…

Їхали ми через місто Кілкенні (ірландською Кілл Хонніх), там трохи затримались – Крістофер мав в Кілкенні термінові справи. Заодно ми зазирнули в паб і перехилили по кварті  чудового пива «Гіннесс Драут» та ще кращого елю «Беміш Айріш Стаут». Хоч кріс і був за кермом, але пиво та ель не зашкодили – ні йому, ні автомобілю. Місто Кілкенні викликає в мене, нажаль, переважно неприємні асоціації. Саме в Кілкенні засідав «парламент» тої частини Ірландії, яка була під контролем короля Англії. І саме тут був прийнятий в 1367 році  горезвісний «Статут Кілкенні», згідно якого заборонялося розмовляти ірландською мовою, носити ірландські імена і прізвища, слухати ірландських бардів, казкарів та музик, дотримуватись ірландських звичаїв, носити ірландський одяг. Багато замків і міст графства Кілкенні мають сумну історію нескінченних трагедій. 

До замку Раха Крістофер довіз мене аж ввечері. Листопад того року був понурий і мокрий, сонце сідало рано. Крістофер попрощався зі мною і сказав, що мусить вертатися в місто Кілкенні – там у нього забагато справ. На той час замок Раха був уже давно проданий і перероблений в готель. У замку жив на посаді чи то каштеляна, чи то управляючого готелем мій старий знайомий художник Джек МакКен. Справжнє ім’я його було Ернест МакКен. Ми з нам познайомились на виставці сучасного мистецтва в Дубліні в 1977 році. Він малював пейзажі та портрети маслом – технікою в той час вельми зневаженою. Картини мені його страшенно подобались. В них було щось глибоко ірландське та ностальгічне. Мені здається, він погодився працювати управляючим готелю не з фінансових міркувань, а з бажання усамітнитись і серед тиші ірландської глушини малювати свої картини. Він більше 50 років прожив в цьому замку і покинув його тільки в 2009 році.