Шон Маклех. Кам'яний трамвай.

Берег нашого племені

«Серед поснулого міста
Зачинені синагоги…»
(Спіноза)

Наше плем’я скрипалів зібралось
На березі каламутного моря –
До потвори зубатої порту:
Полювати на череватого кита-пароплава,
Залазити в його ненаситне нутро,
А потім пожирати достиглі плоди-помаранчі
І шматки мертвих тварин,
І переміщуватись у часопросторі
По солоній воді хиткій
Пінистій (Афродіто, врятуй!).
Позавтра чи то Лугназад,
Чи Свято Врожаю в замку сеньйора –
Пихатого графа Кілдера:
День стиглих м’ячів-яблук
І гіркого ірландського віскі.
Електричні мотузки-дроти
Сказали мені по секрету каменярів,
Що я ще трохи живий,
Що я необачний зовсім,
Як рудий нетутешній кролик,
Як стиглий заборонений плід,
Наче єнот, що їздив на лижах
З гори поцілунків
В ущелину жебраків.
А чому?
З кожного німого дерева
Стирчать гілки-руки,
Прагну, як чорний грак,
Осені (коли достигають горіхи),
Ховаюсь у сірий дим
Чужих тютюнових люльок,
Щось там гукаю оклично
З цього сивого присмерку,
Чи то кличу когось,
Чи літаю…
Над м’яким океаном трави.

Артур Сіренко

Подобається

#2583 в Сучасна проза
#2681 в Різне
#597 в Поезія

У тексті є: верлібр, ірландія, ессе

Відредаговано: 10.09.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись