Шон Маклех. Кам'яний трамвай.

Вогні Самайна

«То винні жінки, що розбиваються щити мужів,
І вони йдуть на битву один супроти одного.
То винні жінки, що чоловіки творять безглуздя,
Руйнують те, що не складеться знову,
Нищать те, чого не повернути…»
(Скелла «Бенкет Брікріу»)

Ніч самайну.* Я знову літаю
Над дахами іржавими міста старого
І сивого наче море пророцтв.
Коли місяць сумним котом
Зазирає у вікна вдовиць
З чорними кучерями фатуму
Та чорною білизною самотності
Я літаю разом з птахами тиші,
Що сідають на дроти спогадів
І розмов пошепки
На закопчених кухнях
І дивляться, як крутиться колесо часу
У нічних таксі літописів
Та хронік прадавніх забутих битв
Скотарів нескінченних степів.
Я кличу білого пса і ще білішого коня
Пасти табуни моїх снів
І стада кольорових ілюзій
Людей, що не сплять у ніч одкровення
І дрімають під хризантемами клумб,
Які розбив і доглянув бородатий двірник
На ім’я Лір.
Я літаю, літаю, літаю…

Примітки:
Самайн – свято стародавніх ірландців. Святкувалося, коли надходив час пастухам гнати свої стада з літніх пасовиськ на зимові стійбища (переважно 1 листопада). Одне з найбільш шанованих та бучних свят у давній поганській Ірландії.

Артур Сіренко

Подобається

#2593 в Сучасна проза
#2686 в Різне
#595 в Поезія

У тексті є: верлібр, ірландія, ессе

Відредаговано: 10.09.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись