Дух води

             «Для духів соку і року
               Мілина: на… на…
               Але й забирає:
               Постійний приплив
               Потопенько любив
               Кілка обертає
               На сталагміт.»
                                                    (Шеймас Гіні)

Північ: надто холодна роса
Змушує поважати
Требу вершити
І то не прозору – вохряну
Духу води.

Дух води забирає
Тепло крові моєї – 
Гарячої крові ірландця,
Примушує думати
Чи то згадувати,
Чи то забувати,
Чи то просто шепоче:
«Ви всі – діти півночі,
Ви – рудочубі кельти,
Діти священних каменів – 
Байдужих менгірів:
Байдужих до пристрасті,
Діти човнів шкіряних – пливіть.»

Дух води 
Нуртує у венах моїх,
Нагадує, згадує: «Наразі
Не потопельник ти поки що,
Допоки твердь водою не стала,
Не перекинулась озером,
Нарізай торфовище куснями,
Магдебурку копай,
Грій свою кров,
До жару розпалюй
Серце-вуглину.»

Дух води,
Що причаївся в прозорості озера,
У зябрах форелі,
У важкості хвиль
Дорікає щоденно:
«Все у вас обертається на рушницю:
Перо і рискаль,
Роги оленя й цеглина.
Все. Між живоплотами Ольстера.
Ах, перепрошую, Улада.
Горбатого Деррі.
Ви так шанували
Так довго ваші священні каміння,
Що подумали – 
Серця теж стали камінними,
І вони не вразливі для куль.
А вони лише жменьки плоті,
Крові живої келішки…» 

Дух води все шепоче,
Камінь холодний мовчить,
А ми все стріляємо – 
Там, на пагорбах Ольстера, ах,
У серця одне одному.
У серця…