Шон Маклех. Кам'яний трамвай.

Свято руїн

«Ruins are a celebration of oxygen
and time…»
(Joseph Brod)

Ми – сновиди, в очі яких зазирає Місяць
Миємо плетені очеретяні сандалі елегій
У холодних струмках сутінок Ренесансу
У ніч оксамитову лелечину й лохинову
Перед святом руїн.
Ми – поети забутого «вчора».
Збудую собі не палац – кляштор пісень сумних,
Не замок камінний, а башту – голкою в хмари,
Напишу на блакитному небі пісню самотніх,
Підберіть до неї мелодію на скрипці кленовій
Королівства зелених каменів Тір Еоган,
Хочу випити солоне холодне вино Лох-Фойл
Бо я теж трохи з клану Мак Лохлайнн –
Так кричали мені лебеді – білі як сніг,
Дзвеніли мені золотим ланцюжком на лапах.
Завтра свято руїн! Привітайте мене останнього
Мешканця цього пустища –
Порожнечі кульгавого часу.
На скрипці кленовій замість мене зіграє вітер –
Серце моє сповнить холодом Істини,
Псалом проспіває кланам майбутнього,
Феніям камінної долі прийдешнього.
Дочасно. На руїнах моїх надій.

Артур Сіренко

Подобається

#2587 в Сучасна проза
#2688 в Різне
#597 в Поезія

У тексті є: верлібр, ірландія, ессе

Відредаговано: 10.09.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись