Глава 26. Фінал

Якось ми виїзджали з міста до кордону і ніяк не могли зібратися. Вже були за містом,коли Шоні розвернув наш мікроавтобус і поїхав до себе додому. Щось забув, напевно, вирішили ми… Виїзд був доволі знервований, тож усі напружено мовчали. Шоні піднявся до себе додому, а потім крикнув з вікна, щоб ми піднялися до нього.

Двері його зйомної квартири було вибито… Він у цей час вже давно мав би бути на кордоні, Катя ось-ось повернеться з училища… Звичайно,що у той день ми вже нікуди не поїхали. На Шонієвому ліжку, як у загальновідомому Рязанівському фільмі,  спав собі п'янезний чолов’яга… Виявилось, що він, так само як і у фільмі, переплутав двері… Довго ніяк не міг потрапити,бо ж  дружина не відчиняла і ключ не підійшов! Значить, зараза, замок новий врізала! Що ж… Вибив та й увійшов… І спить собі. 

Шоні викликав міліцію. Більш за все його дратувало, що його могло не бути вдома і що Каті довелося б тут із цією ситуацією розбиратися самостійно! А ще… Він уявив, що подібне може трапитись і з його мамою, і тоді, взагалі… Краще не думати, що би могло бути.

Чолов’ягу спровадили, але… Відтепер вдома у Шонія завжди потрібно було когось залишати, бо вибиті двері не зачинялися. Зазвичай це була Анжелка. І у нашої компанії з’явилася нова традиція: перед від’їздом ми заїзджали до Шонія — завозили Анжелку, а після повернення ми знову заїзджали — забирали Анжелку. Анжелка готувала щось смачненьке, всі зголоднілі то все проковтували в один момент і потім розходились по домівкам. 

Двері згодом поміняли, а з ними прийшла ще одна зміна у наше життя. Змінився закон щодо митних перевезень і ми більше не могли привозити вікна з-за кордону. Шоні знайшов виробника у Чопі. Але…

Почалися інші проблеми. Любомир підійшов до мене із розмовою щодо небажання Шонія віддавати п’ятдесят відсотків доходів. Спитав, чи Шоні винен мені якісь гроші… Так, вже давно затримувались виплати по зарплаті. Але… Я жила у його будинку і сказала, що проти Шонія я все одно не піду, скільки б він мені не завинив.

Старий будинок дотепер стоїть. І саме там я навчилася розуміти багато речей, на які раніше не звертала уваги. Там усі зручності на подвір’ї, як у селі… Немає також ані водопроводу, ані каналізації. Світло, правда, було і газ був. Та Шоні мені сказав:

— Якщо впустиш газовиків і вони тобі відключать газ, то будеш сидіти без газу! Там борг! 

Навіть відсутність водопроводу мене так не дратувала, як дратувало те, що кожну краплю занесеної води потім потрібно виносити з хати! Миєш посуд — винось помиї, миєш голову — так само! Ми не цінуємо, що у нас зараз із крану тече гаряча вода сама і її потім не потрібно нікуди виносити…

Шоні перестав сплачувати п’ятдесят відсотків доходу з того часу, як впливовий бізнесмен за порадою Любомира замовив і отримав вікна від Шонія на величезну суму і не оплатив замовлення. І Шонієві ці гроші так ніколи ніхто і не повернув. Він залишився у крупному мінусі і покинув фірму. А мені так само довелося покинути його будинок, змінивши не лише місце, але й місто свого проживання.

До Марти повернувся її Адальберт… Життя із мецо-сопрано не склалося. Марта прийняла свого Адіка, але сини  її так і не змогли зрозуміти. І щоб нікого не дратувати своїми стосунками, старі пішли жити до старої хати. До тієї самої, де колись вперше у своєму житті Марта почула:

— Мій син — не дівочий сон… І щоб ти мені потім ніколи на нього не жалілася!