Глава 25. Анжела

Ось, наприклад, була у нас така собі дівчина Анжела. Працювала на взуттєвій фабриці, де її шалапутний Рудік собі пригледів і привів додому знайомити з мамою. Тиха і скромна Анжелка не могла не сподобатись жодній мамі.

А мама у Рудіка також була тихою і скромною, тож ні в кого не виникло жодних суперечок. Присутність Анжели завжди нас усіх якось заспокоювала і розслабляла, знімала напруження. Біля неї можна було поводитись будь-як, вона все розуміла, точніше, приймала, навіть не розуміючи. Вона нічого не пояснювала і нічого не вимагала.

Рудіка це неймовірно влаштовувало і він вже встиг дорости до рівня, аби гідно оцінити рідкісну жіночу невибагливість — рису, яка була притаманна цій дівчині. Встиг дорости — це означає, що вже усілякого досвіду понабирався і до щему захотілося йому чогось спокійного, надійного, стабільного і врівноваженого.

А Анжелка навіть якщо і нервувала, то це було видно лише по переляканих очах, як у малої дитини, якщо у неї раптом забрати улюблену іграшку і вона ось-ось заплаче… Ось оці перші долі секунди — це й була знервована Анжелка, тільки вона не плакала, а мовчки то все переживала в собі. Рудік, навпаки, був, мов тайфун що у веселощах, що у буйстві, що в роботі! В ньому все кипіло, в Анжелці — затихало. Вони прекрасно могли один з одним співіснувати і іншим також було на них приємно дивитися. 

Одружилися вони, як і Катя з Шонієм — не одразу. Та ще й з того Рудік примудрився зробити шоу, бо дуже довго вони ніяк не могли знайти для Анжелки весільну сукню і зовсім не через її особливо витончену примхливість, а, як казав Рудік, саме через те, за якою ознакою він її собі обирав — через її розкішний бюст жодна сукня просто не застібалася! І Рудік кепкував з неї на кожному кроці:

— Ну, тепер усі нарешті зрозуміють, чому я стільки років ніяк не одружуся з нею! Я сукню шукаю і не можу знайти! Нехай тепер сама спробує!

— Рудік! Май же ж ти совість якусь людську! Обрав собі найкращу, а тепер ще й базікаєш! — говорив йому Шоні, а Анжелка червоніла і опускала очі… 

Сукня знайшлася. Анжелка вже казала, що так набридло це питання вирішувати, що її вже не цікавив ані фасон, ані чи актуальний він з точки зору модних тенденцій… Головне, аби застебнулася! Ця застібка, мов закритий гештальт, мов замкнене коло — нескінченність, яку й символізує обручка… Усе зійшлося! Ну… і лише тоді  — й почалося!

Анжелка в своєї мами була єдиною дитиною. Колись дуже-дуже давно їх із мамою покинув батько, залишивши досить простору трикімнатну квартиру на третьому поверсі чеської новобудови. Коли Анжелка збиралася заміж, батько чи то почув про це, чи сам відчув, що треба прийти — не відомо. Але прийшов із подарунком і сказав, що, мовляв, нічого не може їй більше дати, нічим допомогти, окрім цієї квартири. 

Одну кімнату вони з мамою зазвичай здавали винаймачам і з того, що вдавалося отримувати від мешканців, оплачували комунальні послуги. Мама у Анжелки була доволі норовливою тітонькою все життя, але не злісною. Вона воліла триматися незалежно і трохи осторонь від усіх, ніби жила власним життям, хоча й під одним дахом із донькою.  Ні від кого не залежала і ні у чиї справи не втручалася. Але коли Анжелка привела в дім чоловіка, переповнений енергією Рудік одразу ж примудрився зціпитися з тещею, як це і годиться у найанекдотичному сенсі.

Рудік був третім, наймолодшим сином у батьків. Двоє старших братів вже давно поодружувалися і пішли з дому. Мама давно овдовіла, тримала щось біля восьми котів і топила піч. Одруження Рудіка сприйняла як зняття з себе куховарських обов’язків щодо його харчування. Все! Тепер вона вільна! Може теревенити із сусідками, дивитися серіали і гладити своїх котів. 

Рудік — угорець, Анжелка — російськомовна. Звичайна ситуація для Закарпаття. Так само, як і у Каті з Шонієм: Катя угорка, Шоні — словак із російськомовною мамою і угорською бабусею. І нормально. І серед них я — народжена тут, на Закарпатті у мами з Тячівського району і батька, що приїхав з Кіровоградщини.

І я не знаю, не уявляю, що зі мною має статися, аби я колись так само упевнено, як мені це часом повторюють деякі «друзі», що, мовляв, мадяри нехай собі їдуть до своєї Мадярщини, як російськомовні… — туди, де їхня мова є державною… Чому це ми маємо кудись їхати? І кому від того буде легше чи краще? А чому не можна тут цих людей у спокої залишити? Вони ж усі тут народилися. Так само, як і батьки їхні. І ніколи ніхто їм раніше не вказував, куди їхати. А тепер ось раптом звідкілясь узялися якісь розумні люди і кажуть — геть!

І мені кажуть — геть! Бо я питаю: «Чому?» І чого це раптом тут хтось розкомандувався? І ще й каже, що він патріот. Той, хто розкомандувався. Бач, який… А ми, значить, не патріоти. Ми — хто попало.

Але ж кажуть, що ніхто не приходить у цей світ випадково! Усі потрібні, усі корисні, усі необхідні Всесвіту. Виходить, що й ті, котрі женуть нас в усі боки, теж чомусь потрібні… Аби ми трималися міцніше на ногах і не хитало нами від кожного подиху вітру… А ще, аби ми трималися міцніше один за одного! Анжелка за Рудіка, Рудік — за Анжелку, і теща — за Анжелку, і тоді усі якось втримаються.

Вони оселилися в Анжелиній кімнаті, Рудік одразу ж врізав на їхні двері замок, чим роздратував ще дужче вже й так роздратовану тещу. 

Рудік ніколи не курив, а теща звикла курити у себе вдома всюди. Тепер курила лише у своїй кімнаті. І собака її — маленький дзявкалка, якби ж мав хвоста, то і йому прийшлося б його піджати. І він своїм собачим мозком нічого не міг зрозуміти…  Бо Рудік, не входячи до ієрархії ватажків його зграї взагалі, поводився так, ніби він тут головний! Рудік сам собі так несамовито й нахабно дозволяє собі тут бути! І йому нічого не можна було вдіяти, бо свята Маргарита — Анжелкина мама, годувальниця і головний ватажок цієї маленької зграї, замість того, аби виставити безсоромника за двері і не давати їжі, як тому й слід, мовчки купила собі свого пива і зачинилася у своїй кімнаті! Ну як тут збагнути цей світ?