Глава 24. Двадцятий

Офіс, який надавався Шонієві разом з усією його командою Любомиром, сусідив із офісом таксистів. Там було декілька приміщень. В одному з них була диспетчерська, у інших — сиділи бухгалтери, що вели діяльність ресторану, нашу і таксистів. А також там постійно знаходився такий цікавий персонаж, як Двадцятий — усі його так звали, хоча у нього, як і у всіх, звичайно ж, було своє ім’я, але його ніхто не пам’ятав.

Двадцятий — це позивний, як у всіх таксистів.  А сидів він у офісі, бо він був заступником директора служби таксі. Чому заступником, я його одного разу на свою голову наважилась спитати… Відповідь врізалася у пам'ять,як напис на скелі: «Тому що директором має буть юрідічєскоє ліцо!» І вираз обличчя, і піднятий вгору вказівний палець при цьому виразі — усе відповідало тому «ліцу», про яке він так пафосно говорив…

Я щось було хотіла трохи додати… Та потім якось подумала, що — ну його! Юрідіческоє — значить, юрідіческоє… Що саме він мав на увазі я зрозуміла пізніше, коли привели директора і виявилося, що у нього юридична освіта. Ага! Ось, у чому справа! Ну, так тоді все зійшлося! 

Двадцятий був середнього віку такий собі повнявий невисокий чолов’яга з гучним голосом і грубезними манерами. Мені так і не вдалося звикнути до його посеред тиші раптових вигуків: «Ко се се?! Ко се се?! Тато!!! Нєєєє?» Це він так телефонував до себе додому і звертався до дочки. Якось зайшла так само, як і він, повнява дівчинка, вже досить доросла, років чотирнадцять, підійшла до вікна і питає:

— Це — драмтеатр? — показує пальцем на величну будівлю, на яку виходили наші вікна.

— Так, — кажу. – Драмтеатр.

Дівчина зраділа, як немовля брязкальцю, і усміхнена така питає знову:

— А де Двадцятий?

Виявилося, що це його дочка. Знайшла! По драмтеатру… 

Він був напрочуд кумедний. Хоча із своїми підлеглими таксистами обходився як із… таксистами: грубо, жорстко і… строго. Щоденні перезмінки і розбір польотів під час загальних зборів — це було, як то кажуть, явище не для тих, у кого слабкі нерви… Він із ними поводився, як рабовласник, чи, може, той управляючий у рабовласника, який над рабами у полі має із батогом стояти. Якось так.

Я спочатку лякалася, потім ховалася, а потім дивувалася: чому вони всі це терплять мовчки? У дев’яності, як в принципі, і тепер, серед таксистів зустрічалися часом дуже освічені люди! Чому вони дозволяли так із собою обходитись? А потім згадала, що я і сама зазвичай на хамство керівництва відмовчуюся, виношуючи в собі мрії про помсту…

Але я ще можу зрозуміти, коли йдеться про таку ситуацію,коли людина залежна повністю від підприємства. Але ці усі таксисти працювали на Двадцятого, а точніше — на Любомира, використовуючи  власні автомобілі! Власні!

Їм їх ніхто не давав, не ремонтував і не заправляв! Це були самодостатні, досить забезпечені дорослі чоловіки! Вони віддавали диспетчерові за кожне замовлення на той час тридцять копійок. І щоранку задовольняли потребу Двадцятого у підтвердженні власної його всемогутності і сили. Він палав і світився так, що блискавки з очей не летіли тільки тому, бо це йде всупереч законам природи, а не тому, що це не прийнято у суспільстві, бо на суспільство Двадцятому було начхати. Боже, як він страшно кричав! І я по-дитячому вірила, що вони, й справді, його бояться! 

Але вони, здається, також на нього начхали… Мені якось потрібно було швидко зняти бригаду з одного об’єкта і направити на інший, бо там силікон із склопакетів повитікав, а це означало, що вікна треба було терміново знімати, поки замовник не зняв замовлення.  Де саме була бригада, я знала лише теоретично. 

Це було десь у лісі, де собі найзаможніші із багатіїв повибудовували навіть не вілли… Бо то не вілли! То маєтки! Там у лісі закопувались цистерни для пального і цим пальним опалювались цілі житлові комплекси. Я не знала, як туди їхати. Мобільних іще не було. 

І я придумала: узяти таксі, заїхати додому до Рудіка, який тоді сидів удома з загіпсованою поламаною ногою і знав, куди потрібно їхати, якось допомогти йому сісти у машину, аби поїхати разом, щоб він вказував шлях, і таким чином дістатись потрібного місця. 

Так і зробила! Таксисти усі мене знали, вони щоранку мене бачили… Тому ця ситуація, яка склалася у той день, дуже яскраво показала, як «бояться» свого «залізного» Двадцятого його підлеглі. Не знаю…

Може, я просто входила у їхні мрії про помсту йому за грубість і хамство? Але сталося так, що таксист, який узявся виконувати моє замовлення, висадивши мене разом із Рудіком і його  загіпсованою ногою посеред лісу, не довіз нас, куди треба, і сказав, що він далі не поїде, бо йому ця дорога погана!

Клас!

Але він рацією викликав іншу машину. І нас в решті решт довезли… Звичайно, що я пожалілася Двадцятому. Мало того! Я ще й усім на світі про це розпатякала! Чим довела Двадцятого до сказу, коли він від третьої людини почув, що оця… Шонієва секретарка базікала, що її посеред лісу кинули, та ще й з тим Рудіком, що нещодавно ногу зламав… Та чи це може бути правдою? Все! Не витримав Двадцятий. Підійшов до мене і каже:

— Слухай, ти… Ти віриш, що я того таксиста, що з тобою так вчинив, виправ і викрутив? Віриш мені,чи ні?

В принципі, я вже не вірила… Але чомусь кивнула головою, маючи на увазі:

— Так…