Глава 23. Подарунки

Іноді Марта приходила розповідати своє життя і про те, як вона колись своїм майбутнім невісткам казатиме:

— Мій син — не дівочий сон! І щоб ти мені ніколи на нього не скаржилася…

Але усі ймовірні невістки і не тільки невістки, а й всі навколишні, про це чули вже по тисячу разів і це вже жодним чином не могло викликати й близько того резонансу, того впливу, який воно мало на молоденьку Марту колись багато років тому, промовлене вустами Ержибет! Та хіба Марті це можна було пояснити? Вона все повторювала і повторювала… І сини її були напевно трохи ближчими до дівочих снів і мрій, ніж її Адальберт… Хоча, хто його там знає, яким був той Адік у молоді роки? 

Марта зовсім не була схожа на Ержибет, хоча також любила синів неймовірно. Та вона якось на них інакше дивилася. Вона пишалася ними і тільки просила про одне, аби Шоні ніколи не забував, що найстрашніший гріх з усіх, які можуть бути — це не заплатити людям за роботу! Шоні не дуже слухався матері, у нього майже на все була своя думка… Але, що стосувалося цього одного пункту, то тут йому не можна було дорікнути… Якщо й коли-не-коли затримував, то й сам тоді сидів без грошей так само,як і ми — чекав чиюсь проплату. 

А ще вона мені іноді жалілася на Шонія… Каже:

— Но, уяви собі, він мені подарував ножі! Буду ними тепер у двері метати! 

Йшлося про подарунок до дня народження Марти…

Марта не любила корисних подарунків. Їй хотілося чогось такого, що не використовується у господарстві, чогось непотрібного, на що ніколи не вистачає грошей! Парфуми, сумочки, якісь гарні рукавички…  Їй хотілося чогось зайвого! А Шоні завжди дарував виключно корисне! Наприклад, на 8 березня Марта отримала у подарунок рулон лінолеуму і я уявляю собі її очі в момент  його вручення… Ножі можна хоч у двері метати, як каже Марта… А з лінолеумом такий фокус не пройде…

Я якось мимохідь спробувала до Каті з цією темою підійти, мовляв, жінці ж хочеться чогось романтичнішого, ніж лінолеум… Ой, навіщо я розпочала цю розмову? Виявляється, я випадково натрапила на якусь дивну струну, оголений нерв… Бо зазвичай флегматична і врівноважена в силу своїх природних якостей Катя раптом розбурхалася і в очах запалав гнів праведний.

— Ми даруємо Марті те, що їй буде корисним у господарстві замість усіляких дурниць» — промовила вона таким чином, наче це були не слова, а одна суцільна жирна і безповоротна крапка в розмові на цю зайву тему і почала розпаковувати коробку з парфумами, які їй щойно подарував Шоні. Крапка була над «і»… А й справді, навіщо Марті якісь дурниці?

Все одно, Марта дуже любила Катю. Я заїхала до них випадково років через п'ятнадцять після цих подій і побачила якусь неочікувану ідилію… Шоні перестав бути мачо і перетворився на татуся-квочку, що мені ніяк не вкладалося в голову, бо ж потрібно було до цієї картинки звикати якось поволі, а у мене роки і відстань відокремили цей проміжок, відведений ближнім споглядачам на звикання…

Катя чекала третю дитину і була  ще більш врівноваженою і флегматичною, ніж зазвичай. Шоні вкладав спати одну дитину, іншу висаджував на горщик, сяючи щастям батьківства чи материнства — там вже неможливо було відокремити… Після народження третьої дитини вони припинили вносити подальший внесок у вирішення демографічної ситуації в країні, оскільки виявилось, що двоє перших дітей однозначно пішли характером в маму: вони там сиділи, куди їх саджали… А третій… Третій, напевно, був у татуся, бо давав джазу їм за всіх трьох…

І Катя казала, що, якби у них перша дитина виявилася такою, як третя, то у них ніколи б не було ані другої, ані третьої! «Ось таке воно хитре явище — божественний задум!» — казала на то все, обкладена онуками з усіх боків щаслива старенька Марта.

Але то все було — потім!