Глава 21. Олег

Та все одно… Іноді доводилося користуватися рестораном! Особливо влітку, бо там гарна зелена тераса і заходити у напівпідвальне приміщення, навіть коли там багато світлих акваріумів з рибками, все одно не хотілося… Хотілося повітря, зелені і світла! А у нас час від часу були гості з інших міст, яких потрібно було зустріти, привести до офісу і нагодувати. 

Якийсь давній товариш Шонія по армійській службі повинен був приїхати з Києва, бо ж мій директор вирішив, що і у Київ можна ті вікна відправляти, якби там людина своя була. А зустрічати цього друга Шоні відправив мене, бо сам не встигав повернутися з кордону. 

Ну, мені сказано було о восьмій ранку бути на вокзалі під годинником, я і прийшла без п’яти вісім… Стала під годинником і стою. Шоні сказав, що до мене мають підійти. Чекаю… Чекаю… Чекаю… Натовп розійшовся, ті, хто зустрічав, зустрілися з тими, кого вони зустрічали… А я стою. Мій той, кого я зустрічаю, не підходить… І що робити — невідомо… До мобілок ще років п’ять-сім… 

Я починаю приглядатися до тих, хто ще залишився у полі мого з-підгодинникового зору, чи немає серед них когось із чоловіків приблизно такого ж віку, як Шоні… І помічаю одного якогось дивного, який стоїть в метрах десяти від мене, в одній руці тримає спортивну сумку, а другою затулив обличчя і сміється, спостерігаючи за мною… 

Я спочатку подумала, що то воно мені здалося, що він саме на мене дивиться. І почала знову по сторонах видивлятися… Але він підійшов ближче і став з іншого боку у ту саму ж позу, знову прикриваючи обличчя рукою. І потім — ще ближче, і ще… І став ходити навколо мене вже в метрах трьох… І сміятися так, що сльози з очей лилися… Я не витримала цього атракціону, центром якого явно була я:

— Ви — Олег? — спитала я в нього. Бо ж зустрічала якогось Олега з Києва.

— Так… Я — Олег… Хі-хі-ххі….іі..іііі… — захлинаючись від сміху відповідав мені цей дивний гість.

— Слухайте, я не розумію, що з вами? — поцікавилася я трохи напружено… Бог його знає… Якийсь придуркуватий, думаю… Хоч би не мій! Може просто співпало, що — Олег… Може то й не мій… Хоч би тільки був не мій!

— Хі-хі-хііііііі… — зараз поясню… Розумієте, мені Шоні сказав….. Що мене під годинником на вокзалі буде зустрічати висока повна білявка… 

Ну, тут вже я почала сміятися! От же ж з тим Шонієм! Білявкою я ніколи не була й близько… За циганку і узбечку приймали легко. Високою — теж. А повною тоді б мене не назвав ніхто… Та, в принципі, ще й тепер ніхто не називає… Кажуть, правда, що худа корова — то ще не лань… Але, все одно… Не повна ж корова! 

Звичайно, що цей гість довго не міг підійти до годинника, бо вже все в нього боліло від реготу… А я лише тепер згадала, що Шоні просив за будь-яких обставин з-під годинника нікуди не йти! Звичайно… Бо пройшлася б тут якась повнувата височенька білявочка, цей Олег би запросто дівчину збив з шляху істинного! От би потім було… Чи не було…. Коротше… Повела я його на терасу нашого ресторану годувати обідом. А там Шоні чекає вже! Приїхали… Хоть щось…

Сидять собі двоє дружбанів таких армійських… Зустрілися! Гарні обидвоє… Щось там собі згадують своє… Я нічого не розумію, мені коктейль купили, сьорбаю через соломинку… І тут цей Олег каже: 

— А пам’ятаєш, як ти мене вчив салат смажити? І ще якось так називав його… Як же ж там його… А! Згадав! Ле-чО! 

Я на Шонія дивлюся… Здивовано. Яке — лечО? Коли — лЕчо! А про те, що це, виявляється, смажений салат, я тоді почула вперше і… востаннє! Але кожного разу, коли готую його,а влітку то буває і тричі на день, я про цю розмову згадую… І про те, що киянин ось так назвав мою улюблену з дитинства страву… А ще про те, як же ж він там живе у своєму Києві ціле життя без лечо? Хіба ж то життя? 

А потім думаю, що він так само, як і кожен з нас у цьому світі, має свої найулюбленіші страви і йому так само незрозуміло, як без них живуть інші. Хіба мене цікавить якась там ота японська риба, від якої можна вмерти, якщо кухар її неправильно якось приготує?  А тим японцям так само нецікаво, що за траву ми тут смажимо на пательні…

Людина полюбляє те, до чого вона звикла, що навіює найкращі дитячі спогади і від чого лине ароматом чогось рідного, зрозумілого і передбачуваного… І ти починаєш куштувати із сподіванням, що воно повернеться — присмак дитячих відчуттів, відкриттів і мрій… І якщо воно співпадає, якщо надії виправдовуються, то це свято для душі, бо тоді усі тривоги — осторонь!

Десь там, за вікном, за стінам, за кордоном, у космосі — усе вороже і небезпечне. А тут, ось воно! Своє, внутрішнє, колишнє, справжнє співпало з зовнішнім, теперішнім, реальним! І душа заспокоїлась, і живемо далі! Це так важливо! Ми все можемо, коли у нас це є. Це — наявність традицій не тих, котрі нав’язують ззовні, коли кажуть: «Ти так повинен робити, бо так робили твої пращури!»  А своїх, глибинних, генетичних, які простягаються на рівні клітин, як материнська мова, як голос…

Коли живеш  довго десь далеко від рідної землі та людей, поруч із якими народився і виріс, а потім знову десь почуєш свою рідну мову чи діалект, серце тьохкає і стає інакшим кровообіг, і кров інакша — якоюсь енергією наповнилася зсередини… Мова — ззовні, енергія — зсередини. Так само і страва — ззовні, а смак її наповнює енергією зсередини. Це пам'ять віковічна! Клітина за клітиною з покоління в покоління живилася тією стравою, яка вибухає смаком знайомим і рідним! І ніщо ніколи не замінить цей смак особливої живильної насолоди!