Глава 20. Марципани

Я рідко спускалася до ресторану, частіше замовляла собі їжу у офіс, оскільки постійно повинна була сидіти біля телефону. Але іноді таки заходила. І там такі цікаві речі відбувалися час від часу… 

Якось заходить такий собі дядечко… Лисий, маленький, товстенький, у піджачку та  із золотим ціпком на шиї товстелезним. Таких тоді було там багато… У дев’яності по ресторанах інші і не ходили… 
Він прийшов із дамою, сиділи собі тихенько в закуточку, щось там їли-пили, і тут він якось так незграбно повернув стілець… А стільці там були важкі самі по собі, плюс іще й спинки величезні, довгі… І через ті спинки стільці легко могли втратити рівновагу і переверталися…

Ось і цього разу стілець почав втрачати рівновагу, але — зовсім невдало, бо спинка бехнулася не на підлогу і не на стіну, а… об скло акваріума! І чотириста літрів води разом із рибками, водоростями і битим склом хлюпнулися під ноги відвідувачів… 

Ну що… Дядечко перелякався, даму під ручку вхопив, тихесенько до бармена підійшов, вибачається, стримано так… Ну, як уміє! Але ж — виймає гаманець і починає відраховувати стодоларові купюри: одна, дві, три, чотири… 

На четвертій вбігає вшаліла від мокрої підлоги із беззахисно хлюпаючими по ній гарними рибками директорка і починає дико — на весь ресторан! — сварити дядечка… А дядечко, повторюю, був з дамою. Йому важливо було не втратити обличчя! Він відрахував вже суму, яка у чотири рази перевищувала усі спричинені ним збитки! Але на момент почутої фрази: «Чорт би вас забрав!», промовленої гучно директоркою, відрахування припинилося і анулювалося.

— Вона на мене кричала?.. — спитав здивований і гірко ображений дядечко, вказуючи пальцем, як мала дитина, на Марину, бо йому й так було дуже незручно і соромно. А тепер він ще і в очах своєї дами втрачав обличчя. І взагалі… Він так сподівався, що звичка вирулювати усі ситуації за допомогою гаманця спрацює і цього разу… Але… Як виявилось, не спрацювала.

Як тільки він забрав назад свої гроші, Марина перестала кричати. Але вже було пізно. Вони пішли… Бармен дивився на директорку… Ну… Як на рибку… Що тут скажеш?

Не довго довелося мені користуватися «пільговим харчуванням» у ресторані. Шоні був дуже прискіпливим до персоналу ресторану і постійно ловив їх на приписах того, що ані мною, ані кимось іншим із нас не замовлялося і не вживалося…

Особливо дивно було за цим спостерігати, коли ми з ним обідали удвох і він точно знав, що він з’їв i скiльки воно коштує, а у чеку було не на багато, але таки більше… Персонал ображався, чи через те, що звик, що тут усі платять мовчки, чи тому, що все-таки вважали Шонія своїм і чекали від нього поблажливості… 

Але Шоні такі скандали вчиняв, що це ніяк не співставлялося із його поданим ліктем дамі при виході із автівки! Він не сварився і не кричав, зовсім ні… Він тихо кликав офіціантку і ставив ребром питання по чеку. І вона червоніла і ніяковіла, як на екзамені… 

І потім ще довго усі на нас ображалися і мені теж за нього було соромно… Я й дотепер не можу збагнути, навіщо він це робив? Це щось глибоко внутрішнє, якась компенсуюча внутрішня потреба його душі. Він був абсолютно щедрою людиною! 

Я його знала і бачила, як він легко розтринькував гроші на Катю, на друзів, на мене, на якихось угорських безхатьків, які підходили до нашого мікроавтобуса у Ньїредьгазі на стоянці… 

Безхатькам він віддавав шалені суми! Вигрібав із кишень увесь дріб’язок, просто у вікно просовував руку і віддавав… А там назбирувалось більше тисячі форинтів точно! Зазвичай безхатько стрімко утікав. І я зрозуміла цю втечу, тільки коли мені одного разу за плетіння гачком заплатили таку ж карколомну на той момент суму, яку Шоні ото просовував через вікно… А до того я думала, що логічніше б було довго дивуватися, а потім дякувати… 

Яке там — дякувати! Ноги в руки і — тікать! Щоб не забрали назад! Бо ж раптом — переплутали?.. Чи випадкове запаморочення в людини? Ну… Будь що може бути… Краще не ризикувати. 

Вслідкувати за зміною виразу обличчя не вдалося жодного разу… Я бачила, що Шоні, помітивши безхатька, який вештається по стоянці, починає по кишенях шурпатися — дріб’язок визбирувати. Думаю, ось! Подивлюся «цирк», розважусь зараз: як жебрак буде підскакувать від задоволення! Тільки-но вмощуся — а його вже й сліду нема!

Думаю, напевно я, недотепа, прогавила… Чекаю наступного разу. Та яке там! Все знову повторилося! Ліниво пересуваючись від машини до машини з характерним для жебрака жебрачим жалюгідним виразом обличчя… Все ж вірно! Обличчя саме таким і повинне бути: гідним жалю! Бо інакше ж і не дадуть. Хто ж дасть милостиню, якщо ти не гідний жалю, або, принаймні, хоча би — твоє обличчя? Тим більше — за кордоном, де милостиню, як давно відомо усім, подають валютою… 

Так ось, повзає таке собі шкутильгаюче жалюгідне створіння по стоянці, приймає монети, йде до наступного віконця, знову повзе далі, потім — до нашого… І все! Зник! Більше вже нікуди не ходить!

Шкутильгання пришвидшуються в момент! Вираз обличчя не змінюється, але очі ніби стривожено напружуються, він різко заплющує повіки, як отой кіт шкідливий, коли на стіл вилізає і знає, що зараз по вухах дадуть, але все одно — лізе… Він не дивиться на подаяння… Не кіт. Жебрак! Він його не перелічує, він відчуває його вагу і розуміє, що там більше, ніж він звик отримувати за день, а може й ще більше…

Бо я не маю жодного поняття щодо денного валютного жебрачого обігу того часу… Чому — того?.. Я й тепер не знаю… Ну… Принаймні, на сьогодні, поки пишу. Може, завтра чи коли там — доведеться. То й скажу. Якщо комусь цікаво буде…