Глава 19. Гламурність

Не знаю, чи була там від мене якась користь, чи ні… Але пам’ятаю, як Шоні щоранку питав:

— Ти узяла собі якесь заняття, аби тут всидіти цілий день? Якусь книжку, чи будь що?.. 

Звичайно! Я завжди приносила собі то вишивку, то плетіння, то книжки… І коли в офіс заглядав посеред дня наш засновник — пан Любомир і бачив біля мене якісь клубочки із ниточками… Він на мене дивився так само, як я на того Анатоля з борщем із банки біля стенду із різнокольоровими взірцями… Він про це кожного разу неодмінно доповідав Шонію:

— Ти знаєш, чим вона тут у тебе займається? 

— Мені головне, аби тут! Бо її робота — тут знаходитися! Щоб я в будь-який момент міг зателефонувати, а вона зняла слухавку. А що вона тут робить, мене не цікавить! — казав Шоні.

Я не входила в стереотипний образ гламурної секретарки ажніяк… Я сама мила вікна і взимку топила піч! Так! Там була стара піч — з кахелю!  Рудік привозив мені дрова і ми грілися.

Внизу на першому поверсі був ресторан, де можна було замовляти собі щось гаряче… за рахунок фірми. 

В ресторані були величезні акваріуми, їх було багато і вони були якось ніби вмонтовані у стіни… Об’ємом десь по чотириста літрів. Там усілякі цікаві рибки плавали і запрошувався спеціальний фахівець по догляду за ними.

Фахівець одного разу приходить до директорки ресторану… Нею була молода дівчина Марина, яка цілком відповідала стереотипу щодо гламурної зовнішності жінок, які входили в оточення засновника — Любомира… Приходить риб’ячий фахівець і каже:

— Пані Марино, а ви мені минулого разу не заплатили за тих, пам’ятаєте, що я приносив, жовтеньких таких… — і називає незрозумілу назву…

— Так, — відповідає завжди заклопотана власною зовнішністю директорка, поправляючи волосся, — пам’ятаю, приносив… 

Вона йде до бармена, виймає з каси готівку, відраховує потрібну суму і дає фахівцеві… А потім підходить до акваріуму, придивляється… І питає:

— Слухайте, шановний, а я їх щось не бачу… Де вони, ті жовтенькі? Ну, ті, що ви тоді приносили? Я ж їх бачила… 

А «фахівець» швидко ховає готівку і вже на виході, повернувши голову в бік директорки, на мить зупиняється, аби ввічливо пояснити:

— А їх немає… Їх оті великі червоні — бачите? З’їли… 

— Як — з’їли?! А за що ж я вам тоді маю платити?! — закричала йому навздогін ошелешена пані Марина.

— Ну як це — за що? Вони ж були! Ви ж бачили, що вони були! — відповідає «фахівець» і вислизає з ресторану. 

Директорка ще багато чого хотіла спитати у нього: і про те, що він повинен був знати, котрих рибок можна тримати в одному акваріумі, а котрих — ні, бо вони одні одними чудово харчуються. А воно, коли купуєш той корм риб’ячий, то ж, може, не треба за нього платить, все ж таки, як за рибок? Чи як? Але казати то все вже було нікому… Тому — вислуховував колектив.