Глава 18. Фахівці

Ось десь у цей період я й повернулася з Угорщини на рідну землю. І ми зустрілися. Шоні був не те що переповнений задумами, він був переповнений замовленнями! Йому терміново потрібні були люди, аби не довелося повертати вже отримані аванси! Він покликав у бригаду Рудіка, а Рудік привів Сашка. 

Потім час від часу з’являлися ще обличчя, коли роботи було більше. Це міг бути Катін батько, який запам’ятався тим, що усі знали: коли він є, то обідом можна не перейматися, бо він, як квочка, відчував себе відповідальним за оцих пройдисвітів і приносив якусь неймовірну кількість бутербродів, гарячої кави у термосі і печива. 

Час від часу приходив Дмитро — товариш Шонія по радіолюбительській справі.

І був ще один кадр… Сергій. Недовго. Завжди просив зарплату наперед, а на роботу міг не прийти, бо не працював ліфт, а з восьмого поверху спуститися пішки — йому таке і в голову не могло прийти! І через той клятий ліфт на вокзал декілька разів доводилось їздити мені, бо поїзд, яким із Рівного нам передавали жалюзі, потрібно було зустріти у будь-якому випадку, незалежно від ліфту чи погоди… 

Був потім ще один працівник. Анатолій, здається. Я його теж яскраво запам’ятала. Той зранку приходив, переодягався і напружено чекав, коли Шоні кудись поїде. А Шоні у підсобному приміщенні тримав дерев’яні вікна й двері, які потрібно було пошліфувати і полакувати чи пофарбувати. Для цього він і запросив на роботу окремого фахівця.

А фахівець… Тільки-но шеф —  у  справах, він відразу — за двері! Але не за ті, що потрібно шліфувати і фарбувати, а за ті, що — на вулицю…

В обід зазвичай повертався обідати… Розкладав свої баночки з їжею у офісі на дивані… І це було так цікаво, коли приходили клієнти, а цей дядько поруч із факсом та виставковим стендом із взірцями кольорів профілів вікон та жалюзі… їсть борщ із півлітрової банки. Але найголовніше, що він не усвідомлював, що це комусь може заважати! Навпаки! Радів, коли хтось приходив і дивився на нього, як на диво… 

А коли Шоні якогось дня повернувся з об’єкта, де встановлювалися вікна, вирішивши долучити пана Анатоля до основної бригади, аби пришвидшити справу, то Анатоля, як і зазвичай, на місці не виявилося.  Куди пішов — не сказав. Шоні злий, як чорт, почекав з півгодини і поїхав сам переодягатись і долучатись… Анатоль з’явився перед самим обідом із величезною коробкою і такою ж самою величезною неймовірно щасливою усмішкою:

— Гусяткам купив… — пояснив він причину свого настрою… І я нічого взагалі не змогла йому сказати… Фантастика! Ось, що означає — жити на своїй власній хвилі! Хай навколо все хоч посиплеться! У нього — то обід, то гусятка… 

Але на тому — все. Його звільнили. Він так нічого і не полакував… Шоні із Рудіком лакували удвох… І то ще виявилося — не найгірший варіант! Бо за два роки діяльності ще було й таке, коли винайняли бригаду… До речі, яка дуже довго просилася перед тим, аби їй хоч іноді давали якусь роботу… Серйозні, дорослі чоловіки, з віруючих… Ну…

Якось ми не встигали здати вчасно об’єкт, покликали, ті попросили аванс, Шоні дав… Приходимо увечері туди, а там…. Мама рідна! Одні пофарбували стіни — то не наші люди! А наші — прозорим лаком полакували дорогі дубові двері, не відмивши їх після побілки… Бо ніхто їм не сказав! От же ж… Аванс не можна було давати… Понапивалися! Сказали, що віруючі… А ми й повірили! І виявилися більш віруючими, ніж вони… Вони тому й кажуть, що вони віруючі, бо віруючі не п’ють.

— Яка з тебе секретарка? Ти ж подивись не себе у дзеркало! — казав мені Шоні не тільки, коли я просилася до нього на роботу, але й коли вже працювала. 

— А що у мені не так? — в свою чергу питала я. — Чим я гірша за будь-яку білявку? Я, між іншим, в душі — білявка! Помилок роблю безліч, зарплату трачу за півгодини і не розумію куди…Так що… Не подобаюся — звільняйте мене, пане директоре!