Глава 17. Любомир

Любомир був людиною амбітною, ще молодою і дієвою. У нього вже був ресторан, одна з перших пострадянських служб таксі в місті з цілодобовим диспетчером і радіозв’язком, декілька магазинів одягу та якісь виробничі цехи… Я вже усього не пам’ятаю, але, здається, він входив до тодішнього досить агресивного і впливового клану місцевих авторитетів, яких у ті роки повиростало всюди, як бур’яну, якщо його ніхто не прополює. 

Про них, представників цього синдикату, говорили усіляке, але особисто мені жодного разу не довелося зіткнутися з проявами якогось бандитизму чи ще чогось подібного… Дурі було багато, але ж у всіх — молоді ж бо були! 

Якось бачила, як в холі офісному здоров’яки між собою вовтузяться (четверо!) і кудись угору споглядають при цьому… Я нічого не могла зрозуміти, тому подивилася на бухгалтерку, котра якраз проходила повз, мовляв, що це з ними тут відбувається? А вона каже:

— Та знову скачуть під павуком… Смішні… 

Я все одно нічого не зрозуміла, але, придивившись, справді, побачила над епіцентром бійки павука на павутинні…

— І що? — знову не втрималася від запитання я, бо ж… Ну здорові дядьки! Мені з років двадцять п’ять тоді було, а там усі старші! Чого вони тут ото вовтузяться?

— Так, у них тут така прикмета: на кого павук вилізе, тому гроші прийдуть! 

От же ж… Як оті діти! І серед них тридцятирічний Любомир… 

Вони усі тоді почали швидко багатіти, торгуючи горілкою величезними партіями за кордон. Усі побудували собі триповерхові особняки з басейнами, а от навчитися тримати більш-менш прийнятний дохід стабільно, вже вдавалося далеко не усім. Котеджі стояли, а опалювати їх було не по кишені…

Але то все було потім. Спочатку, у той період, коли вони під тим переляканим павуком вовтузилися, в них ще було безліч сподівань і жага до всього нового, що може бути корисним і принести хоч якісь статки.

Любомир по-дружньому вислухав від Віктора історію несправедливого ставлення до Шонія на роботі і, звичайно, як людина, котра повз павука зайвий раз не пройде спокійно, якщо вважає, що це хоч якось, навіть, коли це й не зрозуміло — як, але може вплинути на коефіцієнт фінансового зростання…

Як він міг не зреагувати? Десь є людина, яка здатна заробити, і не просто здатна, а вже заробляє і хоче більше, а він, Любомир, не причетним буде залишатись? Ні! Жоден павук просто так зі стелі не повинен сходити! Він повинен бути корисним! І не будь-кому! А йому — Любомирові! 

Ввечері Віктор сказав Шонію, що Любомир віддаватиме половину усього доходу Шонію, якщо той працюватиме на нього, плюс — забезпечить клієнтурою, бо просто так у будь-кого замовляти вікна ніхто з його друзів не буде… З тих, хто будується… Плюс — надає у використання мікроавтобус і офіс у центрі міста з підсобними приміщеннями. 

Ой, як у Шонія загорілися очі! Він мріяв про десять відсотків! А тут — цілі п’ятдесят! І Шоні — директор!

Йому дають офіс в центрі міста! Мікроавтобус і повну свободу в підборі персоналу та в організації… 

Правда… Пам’ятаю, Любомирові прийшлося пережити жорстке попередження від Стефана — директора фірми, звідкіля Шоні перейшов до Любомира… Попередження було, звичайно ж, у непорядності, ненадійності і підлості Шонія… Не витримав Стефан, аби не прийти, не поскиглити, не вкусити, не помститися… Ну хоч якось! Цікаво, чи Любомир потім згадував про цей візит? Бо з роками і у нього теж стосунки із Шонієм дещо змінилися. Але тоді, звичайно, це було свято!

Взагалі… Цікаві були часи! Не знаю, може воно й тепер десь так є… Але тоді будь-яка людина з вулиці могла прийти і сказати, що ось… Вона віддасть половину доходу, якщо їй допоможуть деякими пунктами. А ті пункти, які необхідні задля отримання дивідендів, самі по собі вартують зовсім не половину доходу… А рік того доходу! Бо ось, дають мікроавтобус, дають у центрі офіс, дають серію замовлень. 

На тому мікрику тоді що тільки не возили і хто тільки не возив! І плитку по санаторіях, і світильники по готелях, і вікна з-за кордону, і склопакети з інших міст України… Ми навіть рибу копчену на ньому возили з Кременчука! А іноді приходили до Любомира якісь хлопці, казали, що ось… Є у них замовлення на словацькі світильники… Партію можуть купити в Словаччині — поруч — за стільки, а продати їх просять ось — за стільки… Акби він дав мікрика, то йому би дали ось стільки.

І Любомир ішов до нотаріуса підписувати довіреність на мікрик і договір складався, і всі були задоволені.