Глава 16. Відсоток

Епоха дев’яностих… Хто таке міг уявити, що за мить стадіони перестануть бути спортивними, а перетворяться на якісь торгові осередки… Що у школі вчителю, аби отримати зарплату, треба йти на лікарняний, бо лікарняний оплачували, а зарплату — ні…

Я мала педпрактику у школі. Мене  залишали проводити літературу замість біології, фізики і історії, бо більшість учителів захворіли. Талони, купони, нововведені гривні… І долари у нас у кишенях! За один долар ми жили тиждень! От тепер би так…

Найдивнішим було те, що уже ніхто нічого не боявся. Мій сусід як раз у той час вийшов з тюрми, де провів сім довгих років за спекуляцію — за те, чим тепер займалися усі навколо! Це неможливо було усвідомити! 

— Не будьте лісорубами і двірниками по чужих землях! — говорив нам декан у напутньому слові при врученні дипломів. — Будьте філологами, викладачами і науковцями на своїй Батьківщині!

А роботи не було ніякої ніде… Окрім торгівельної галузі. За кордоном мені теж не жилося… Сумно там якось. Хоча ніби й сито… А тут не так сито, зате — весело. 

Завалилося все! Одномоментно з країною зруйновано було і статки населення, і сподівання, і цінності.

Здавалося, що, ось — відкрилися кордони, їдь, куди хочеш, живи, де хочеш! Світ — твій! І є в цьому якийсь п‘янкий дурман і хочеться від нього не лише схопити торбину і йти світ за очі, але й розпростерти руки, мов крила, і полетіти! Який там декан із своїми промовами, я вас прошу…

Люди всюди однакові! Життя цікавіше, коли не думаєш щохвилинно, як прогодуватися! Тут все набридло! Батьківські заощадження втрачено, мрії — спаплюжено. Ніякої загальнонародної єдності, як виявилось, не існує. Є відокремленість.

Усі навколо говорили про свободу, а те, що з нами сталося внаслідок цих розмов, нагадувало свободу від здорового глузду. Зарплату перестали платити взагалі, або платили товаром, а про університетську стипендію годі й говорити… Підприємства закривалися масово, магазини були спустошеними, а вулиці перетворилися на суцільні базари.

Мені хотілося від цього всього кудись сховатися, утекти і не повертатися. І я виїхала за кордон, щиро вважаючи, що все роблю правильно. Та виявилось, що не все так просто… 

Я в Будапешті  досить довго випробовувала себе на міцність, а Угорщину — на прийнятність… А, оскільки не склалося з другим, то і у реалізації першого пункту  втратився сенс…  

А в цей час Шоні спочатку щось біля року майже відверто байдикував на тій фірмі, куди його узяли, аби він розширював кількість клієнтів, розповідаючи на кожному кроці, які чудові будуть зміни у житті, коли встановити на вікна жалюзі… Майже рік він у офісі грав у карти з іншими офісниками, теревенив по телефону, навіть — спав… А зарплату отримував непогану, як на ті часи, так взагалі — майже недосяжну для простого смертного. До порівняння: у десять разів більшу, ніж у вчителя. Десь так…

А потім чи то йому самому набридло байдикувати, чи то на небі якась зоря згадала, що  є таки  в людини якесь там призначення, чи то не призначення зовсім, а так сталося чи так склалося — хто його зна…

Та, напевно, якби ото він на тій своїй роботі працював би з ранку до ночі, як того вимагав його шеф — Стефан, то навряд чи йому вистачило б часу і з’явився настрій, необхідний, аби на усілякі такі теми з усіма, хто попадеться більш-менш приємний до розмови та охочий до неї, говорить  про що попало… І якось у те «що попало» попала тема, що не погано б було, щоб жалюзі встановлювати людям не на старі вікна, а на нові… І щоб вікна ці теж у тієї ж самої їхньої фірми замовлялися… 

І шефові ця ідея дуже сподобалась, і поїхав Шоні домовлятися про співпрацю на цю тему із угорськими виробниками… І все у них вийшло! Але щось у карти більше не гралося, навіть — не спалося Шонію у офісі. І не тільки в офісі… Вже й дома не дуже спалося…

Бо тепер його перестала вже заробітна плата влаштовувати. Вікна приносили шалений дохід, а Шоні й далі сидів на тій самій зарплаті. Його це гнітило… Перед сном він займався підрахунками, якою би тепер цифрою позначався його дохід, якби він мав хоча б один відсоток з продажу вікон… А якби — три? А десять?!!! Від десяти відсотків голова йшла обертом… Шоні засинав. А коли прокидався, то злий ішов на роботу. Довго це не могло тривати. 

Звичайно, що він попросив в шефа відсоток з обороту, який він приносить справі. Стефан здивовано відмовився, згадавши рік, коли Шоні нічого не робив взагалі, а зарплату мав при цьому непогану. Шоні теж здивувався і вирішив, що це несправедливо… А оскільки звичка теревенити про що попало нікуди не пропала, так вийшло, що якось вдома біля мами і брата він розбазікався і про цю свою розмову із шефом також. Мама вислухала із словами:

— Нічого-нічого, Шоніку, все буде добре! Ось побачиш! 

А Віктор розповів своєму директору — Любомирові, у якого працював при ресторані спочатку кухарем, а потім адміністратором.