Глава 15. Тітка

А Шоні… Що — Шоні? Шоні не проходив повз жодного з шансів допомогти людям. Ну… і — собі, звичайно ж. І це таки правда! Бо саме завдяки йому була реанімована машина мого батька. Мене дуже тішило, що я не тільки знаю, куди вона ділася, в кого є тепер, але ще й час від часу я можу на ній подорожувати! А сталося так, що я висловила переживання з приводу того, що ось… машина пропадає і ніхто не береться ні за який ремонт, бо дорого… І він аж підскочив:

— А давай я заберу? Продайте мені!

І все! 

І подібних випадків навколо Шонія було безліч. Наприклад, один знайомий роками ніяк не міг продати бетономішалку. Він тримав такі ціну, що ніхто не хотів купувати. А тут якось йду вулицею, дивлюся — «летить» Шоні  ще тоді на велосипеді, бо машина розібрана валялася по двору у нього з півроку точно… А щасливий такий, бадьорий, як гонча, що ось-ось здибає здобич. Каже:

— Їду за бетономішалкою! За 250 доларів знайомий ніяк не міг продати, тепер віддає за 50, бо терміново потрібно продати! 

— І що ти з нею робитимеш? — питаю я.

— Як — що? — дивується Шоні. — Іншому знайомому за 250 віддаю… Я ж йому захотів допомогти, почувши, що йому терміново потрібна бетономішалка, бо він там собі щось будує, а руками втомився бетон колошматити. Кажу йому, що маю знайомого, який продає… Той зрадів, я до цього поїхав на роботу, хто продає, а він питає, що чи не знаю, кому може треба, бо віддав би й за 50?... Ото ж… Їду забирати!

І ось так завжди! Те, про що Рудік лише мріяв заробити хоча б один раз на чотири місяці, Шоні випадково отримував за один вечір! 

Чи ось іще випадок. Тітка його в Перечині сидить і плаче, що ніяк не може продати квартиру за дві тисячі доларів… Ну — ніяк! Ходить до Марти,сестри своєї, і душу їй геть вимотала слізьми своїми, аби попросила Шонія допомогти із продажем.

А Шоні тієї тітки не любив, бо вона з тих базікалок, що продовжували спілкуватися з Адальбертом навіть після зради! І не міг він їй цього вибачити! Бо вона ж була Мартиною сестрою! Мартиною, а не Адіковою! Тож, вона мала бути на Мартиному боці… А вона, як то кажуть: «І — вашим, і — нашим»… То чому він їй має допомагати? Як вона його не вмовляла, Шоні не реагував.

А ось коли сама Марта — мама його попросила… Не витримав і… Продав! Дуже швидко. За 4800 доларів.

І все спочатку було добре. Усі були задоволені! Тітка плакала від щасті і цілувала Шонія, куди тільки могла! І Каті його надарувала безліч дорогих дурниць… Про які одразу ж пожалкувала, як тільки дізналася випадково, підгледівши документи, за скільки Шоні примудрився продати її квартиру…

Ой, люди добрі! Що тут почалося! Вона спочатку припинила щасливий потік сліз з очей, а потім продовжила потік, змінивши жанрові акценти… Хепі-енд перетворився на плач Ярославни…  І вона почала дико кричати! Спочатку на Марту, потім — на Шонія, але Шоні слухати її не став…

Бо все вже було давно зроблено і по документах все законно і чесно. Вона два роки не могла продати за дві тисячі. Це всі знали і чули. І коли вона підписувала передачу власності, в кишені приємно гріли душу двадцять стодоларових купюр, а витрати на послуги нотаріуса люб’язно узяв на себе Шоні, бо:

— Він завжди був вихованим хлопчиком! — казала задоволена тітка.

Але ж Шоні продав за тиждень майже за п’ять тисяч те, що їй не вдавалося роками продати за дві! І від цього можна було збожеволіти. 

Дісталося й мені. Бо Шоні від неї ховався легко, а я постійно сиділа в офісі і вимушена була вислуховувати прокляття тітки… Саме тоді вона й з Адіком посварилася… Він теж виявився винним, що у нього такий син… І ще у тому, що він не захотів відбирати в сина тітчині гроші — вона вважала їх своїми. 

Я спочатку не могла зрозуміти, як же ж можна на родичах заробляти? Це ж все-таки тітка… Питаю того Шонія:

— Тобі не соромно? 

— То чому я маю соромитись? — каже Шоні. — Вона за дві хотіла — за дві й продала. Це — раз. А, по-друге, слухай… Ніколи вона нас не любила та тітка, якби то була інша якась, у мами ж є ще сестри, які нам справді колись допомагали, то я би якось інакше вчинив. А тут… Таке відчуття, що саме небо проти неї! Так легко вдалося! Я ж п’ять тисяч просив, двісті доларів скинув, коли покупець трохи вирішив поторгуватись… Самому смішно, як воно так вийшло… Це весела історія! Не плач!

Та я й не плакала… Трохи дивувалася тільки, і все.

Марта намагалася виглядати засмучено. Їй навіть іноді вдавалося. Вона мовчки затуляла очі і вислуховувала сестрині скарги на непорядність Шонія, на те, що Марта виростила шахрая, який безсоромно наживається на рідній тіточці, яка купала його маленького у ванночці і висаджувала на горщик…

Хоча… Ця тітка ніколи не купала і не висаджувала, і чого б це вона мала його висаджувати, та й як вона, взагалі, могла його купати, коли стара Ержибет нікого не підпустила б до свого онука ближче, ніж на три метри! І це тішило Марту. І в душі вона раділа, що Шонію все вдається, за що б він не узявся. 

Тітка покричала-поплакала… Та й заспокоїлась, так і не пробачивши. І гараж її так і залишився в Перечині не проданим. Ніхто не купував, хоч ти вбийся! Наче зачарований. І вже би може й ладна була знову через Марту звернутися до Шонія, та тут Марта вже встала такою горою за синовню честь і гідність, що більше тітка не приходила…