Глава 14. Рудік

Рудік важко заробляв свою копійку. Фізично. Водієм чи вантажником, чи водієм і вантажником… Хоча за фахом він був електриком, але взуттєва фабрика давала можливість Рудіку бути задоволеним життям лише за радянських часів, коли популярним був вислів: «Щоб ти жив на одну зарплату!»

Тоді вони разом  з напарником через отвір у трансформаторній будці передавали один одному фактично крізь огорожу фабрики модне шкіряне взуття десятками пар. І як тільки їх не упіймали тоді — то для мене дотепер є загадкою.

Знаю людей, які свого часу відсиділи за розкрадання державної власності і клянуться-божаться, що нічого не крали. І знаю Рудіка, який постійно вихваляється, що вони з кумом виробляли із тією ж державною власністю і які машини собі за ту власність купували… І не сидів жодної хвилини! Ні на місці, ні в тюрмі. Дивно.

Свого першого зеленого «Москвича» Рудік саме тоді за десять пар якоїсь нової чоловічої моделі сорок другого розміру собі й виміняв. Він завжди виносив свій розмір, аби, якщо щось… Ну, раптом не вдасться продати, аби вони у такому разі йому самому й залишилися. 

«Москвич» був не новий, навіть — не старий. Він був — дуже старий! Але Рудік мав руки і зусилля доклав, і часу не пожалкував! І їздив «Москвич» у нього ще років з двадцять.

А вже як перейшла взуттєва фабрика у приватні руки… Все. Скінчилися об’єми виробництва. Тут вже у італійця не поперекидаєшся взуттям у коробках крізь паркан — усі можливі «шляхи» поперекривали, канали повідрубували, дірки залатали, а трансформаторну будку взагалі звідти забрали. Рудіку стало нецікаво і він звільнився.

Тепер стало все інакше. За таку купюру, як ото тут з-під Шоніного холодильника визирала, Рудіку іноді доводилось півтори доби на кордоні стояти, аби вивезти бензин чи цигарки на продаж… Тому він і не міг із таким неподобством спокійно змиритися. Він змирився. Потім. Але — як зумів… Довелося тільки зуби трохи зціпити…