Глава 13. Гроші

Угорську Шоні знав як рідну, з жінками спільну мову знаходив швидко, чоловіків підкорював діловою послідовністю і неординарним мисленням… Шоні дуже швидко увійшов у довіру до угорців, налагодив нові зв’язки і почав приносити фірмі, котра прийняла його на роботу, карколомні доходи. 

А гроші Шоні рахувати завжди умів. Він жартував, що долар — його улюблена книга на ніч. Хоча… І тут було не без цікавинки… Як із тою Катьою, яку він любив, але це ажніяк не заважало йому називати її жабою.

Якось ми прийшли до нього додому, сидимо, базікаємо… Дивлюся, у нього з-під холодильника стирчить п’ятсотфоринтова купюра… Я кажу:

— Шоні! Забери гроші з-під холодильника! Чого вони в тебе валяються?

— Нічого вони не валяються. Вони там лежать і я про них знаю. Не чіпай, — відповідає мені господар…

Через деякий час Рудік також підходить до холодильника, аби пересвідчитись, чи то мені не привиділося, що там стирчать саме гроші, а не якесь паперове сміття. Він нахилився, підійняв і ледь не підскочив від здивування, бо Рудік в нас такий хлопець запальний був… Напевно, таким і залишився… Я давно його не бачила… Він витріщив очі і як закричить:

— Шоні! Та ти — нормальний?! Я думав, що ти над Оксаною насміхаєшся! А це, й справді — п’ятсот форинтів! Тобі нема більше куди їх діти? Віддай мені! У мене знайдеться місце краще, ніж під холодильником… 

Рудік пожадливо роздивлявся купюру і якби вона була золотою монетою, то точно б перевіряв на зуба, як то було колись у людей заведено… Але хтивість у погляді вщухла разом із промовистим повторюванням сказаного господарем купюри:

— Ще раз кажу: вони не валяються. Вони там лежать. Я про них знаю. Це для таких, як ти, у котрих руки всюди тягнуться, куди їм не належить, до всього, що їм не так лежить! Ану, швидко, запхай, де узяв! Я кому сказав?! Ти що, погано мене чуєш, Рудік?!

Рудік, бідний Рудік… Ледь не здурів… Як же ж то можна було їх там покинути  — це було не зрозуміло від самого початку.

Але ж як їх туди можна було покласти назад після того, як вже підняв, породичався з ними, обнюхав і пригорнув до душі… Як це було зрозуміти? Але Рудік неймовірним зусиллям волі впорався із собою, запхав п’ятсот форинтів назад під холодильник, перевірив, аби все було так само, як і раніше, і витер спітніле чоло. Фух… Це ж треба таке… 

В Рудіка було геть інше ставлення до грошей. Рахувати не хотів, бо не встигав! Йому тільки дай і він вже на льоту їх витрачає, бо завжди чогось хоче, а грошей ніколи нема… 

Шоні ж любив гроші, він ними насолоджувався, полюбляв себе ними оточувати. І не заради витрат! А заради самої їхньої наявності! Бо ж такі вони гарненькі! І такі змістовні! І є що роздивлятися, і почитати на ніч, як він казав… І гроші линули до нього, як жінки, котрі знають, з ким їм буде добре і затишно… А хоч би й під холодильником, аби — в нього!