Глава 12. Машина

Шоні купив у моєї матері машину, яка два роки стояла не законсервованою у гаражі після того, як востаннє повернувся з роботи мій батько. Колеса вросли в землю, з двигуном щось сталося непідвласне ремонту, іржею роз’їдено було геть усе — навіть бензобак! Наскрізь! Шонія це взагалі — найбільше дивувало!

На тросі притягнув він свою мрію до свого подвір’я почав «оживляти» машину мого дитинства, котра осиротіла і протягом двох років тихо і невідворотно помирала у батьківському гаражі. І померла б! Бо ніхто не брався її оживляти! Дешевше було купити нову. Але у Шонія не було вибору. Він хотів машину! Власну! Несамовито хотів! А тут йому її дали ніби у кредит… Тільки б вона «вижила»… 

Батько Шонія іноді заходив до домівки свого дитинства, де тепер жив його син, і дивлячись на цю наскрізь поіржавілу розвалюху, яку Шоні заштовхав до їхнього двору, та ще й повитягав із неї її так само проіржавілі нутрощі і заповнив ними весь простір так, що не було куди й ступити, вирішив, що син геть збожеволів!

А відколи не було на світі старенької Ержибет, в Адіка більше не було підстав стримувати прояви своєї зверхності до світу і пихатості, тому він відверто висміював замурзаного у мазуті і машинній олії по самі вуха Шонія, чим неймовірно підстібував його й без того потужне несамовите бажання зробити все, аби ця машина таки завелася і виїхала з двору! 

— Шоні! Ти — ідіот! Як можна було за таке взятися?! Ти де оце підібрав? На металобрухті? Чи то з циганської підводи впало..? Ой-йо-йой… Сине… Я все казав Марті, що нічого з тебе не вийде! Та ніхто мене не слухав… Ось тепер, нарешті, настав мій час і всі видять, який ти придуркуватий , недуйдавий бовдур! — ледь не півроку щоразу при зустрічі Шоні вимушений був вислуховувати «батьківське тепле слово», як він оце називав…

І йому було смішно ззовні і боляче всередині, бо нікуди не можна від того подітися — Адік був його батьком, а Шоні  — сином… І що тут вдієш? Це — назавжди!

Шоні тоді був рудий з кучерями, довгов’язий і худий… Це він потім став лисий і товстий… Але тоді він  вже й не знав, чого він хоче більше: чи довести Каті, що він таки чогось вартий, чи  — собі самому, що він щось може досягнути з того, чого так прагне, чи — батькові своєму, якого і так не любив і цю нелюбов теж потрібно було підхарчувати перемогою через повагу до себе, а не до батька.

Чи, може, йому хотілося довести батькові, що він таки помилявся, що Шоні вартий любові та поваги, що він не недуйдавий, що то батько сам такий… Бог його знає…

Дивно, що його руки, зовсім були не схожі на чоловічі через свою якусь особливу витонченість і правильність, іноді навіть здавалося, що вони ніжні, впевнено занурюючись в увесь застарілий технічний бруд, в іржу, олію та у навантаження, пов’язані із нескінченними розкручуваннями, закручуваннями, збиранням деталей та розбиранням їх заново, не втратили своєї форми. Вони так і не стали мозолястими. Якось не склалося з цим…

Ось є чоловіки, які нічого не роблять взагалі ніколи, а руки в них працьовиті на вигляд. Шонія ж запросто можна було назвати білоручкою, але насправді він міг багато чого зробити сам. А його зовнішня безпорадність дуже личила йому, коли він контракти підписував із представниками тих прошарків суспільства, де мозолясті руки ніхто не потерпить поруч. 

І так довго нічого не вдавалося з тією машиною, розібраною на шматки! І стільки зусиль було витрачено! І ніхто йому тоді не допоміг, бо в затію Шонія ніхто не вірив! І цією недовірою вони насправді лише неймовірно допомогли йому, бо Шоні ставав від неї сильніший за самого себе.

А ще й грошей потрібно було більше втричі, ніж вартувало оте одоробло, яке Шоні чомусь називав машиною… Та куди ж тут відступатися? 

Вона поїхала! Вона завелася! Вона ожила! 

І кожного разу, коли мені доводилося в неї сідати, я поверталася у своє дитинство… Бо кожну цяточку в салоні, кожну подряпинку на поверхні керма чи панелі — я все це пам’ятала змалечку, бо то була батькова машина і я в ній виросла!

«Жигулі» «трійка» — нічого особливого... Але ж вона була мені рідною і я нічого не могла з нею вдіяти, коли вона там іржавіла в гаражі роками, бо нікому було нею зайнятись. А тепер Шоні її врятував! І він казав, що ніколи б не взявся за неї, якби знав з самого початку, яких неймовірних зусиль йому це вартуватиме… 

Але потім виявилось, що наступного ж дня, як вбитий двигун був реанімований і Шоні замурзаний і щасливий приїхав до Катіних батьків відпрошувати  Катю на побачення, йому хтось сказав, що є робота цікава… Щось із зовнішніми жалюзі на вікна, які тоді тільки-тільки почали з’являтися у наших людей і мало хто про них іще знав… Але людина могла бути прийнята за умови наявності власного транспорту. І Шоні пройшов співбесіду і став агентом з продажу, доставки та встановлення спочатку жалюзі, а потім…

Потім йому стало нецікаво і він придумав, що можна також під розміри кожного окремого замовника ще й вікна нові виготовляти… В Угорщині. Металопластикові. Але то все було потім…