Глава 7. Номер

Шоні був  королем по виходу із конфліктних ситуацій фактично безконфліктно!

Старий бабусин будинок на виїзді з міста дістався йому не лише через заповіт, а ще й тому, що там не було жодних хатніх зручностей — усі давно перейшли жити у багатоповерхівку… А молодому хлопцеві хотілося не стільки самостійності, скільки свободи. А свобода, як відомо, ситою не буває. Ситою в усіх сенсах, починаючи з харчування і завершуючи прибиранням. 

Щодо прання білизни, то тут усе більш-менш просто вирішувалось… Десь раз на два-три місяці можна було побачити в місті Шонія прямуючого кудись зовсім не у бік вокзалу з величезною валізою. Таким чином він носив до пральні постільну білизну. Пішки, поки у нього не з’явилася його перша машина.

Серед безлічі талантів, якими наділило небо Шонія, був також неймовірний «талант» втрачати документи. В нього вічно не було то паспорта, то водійських прав, то важливих довіреностей на будь що і якихось необхідних папірчиків із нотатками. Це потрібно було бачити, як він, вже коли розповнів кілограмів до ста, напевно, робив щось на кшталт сальто чи кульбіту, перестрибуючи через голову з переднього сидіння на заднє, якщо його автівку зупиняв дорожній патруль чи в нас, чи десь за кордоном. 

Це зазвичай було вночі, коли темно. Білим днем він собі такі речі не дозволяв. Або ж я про них не знаю…  Він проїжджав декілька метрів вперед після того, як поліцейський подавав знак, що потрібно зупинитись, перекидувався на заднє сидіння, а той, хто в цей час мирно куняв поруч із ним, перелізав за кермо, відкривав вікно і просовував у руці документи патрульному. Цирк.

Одного разу якийсь патрульний таки вимовив:

— Здається, це не ви були за кермом… — Але він це вимовив якось невпевнено… Йому й самому було дивно: щойно бачив лису голову, схожу на голову немовляти, як усі лисі, а тепер чорнобровий вусатий і волохатий, дещо заспаний чолов’яга пред’являє документи, коли їх ще ніхто не питав…

— Та як це — не я? А хто?.. — Рудік — а це саме він сидів поруч із Шоні у дорозі, а тепер вже опинився за кермом  — умів розіграти таке здивування, що й сам у це вірив! Як депутат. Кажуть, що будь-який депутат настільки переконаний у своїх неймовірних обіцянках, що на детекторі брехні він виглядає як найщиріша на світі людина! Так і Рудік. Шоні потім і сам казав, що ледь не подумав, що то йому все наснилося… Так і жили.

А ще був «цирк» із номерами на автівці. Якісь злодюжки зняли номер з переднього бампера його машини. Вкрали. Шоні знайшов у старому сараї якийсь інший номер, причепив і так собі їздив. Я питала:

— Як?.. — Бо номер батьківської «трійки» я пам’ятаю дотепер: 67-40, тому тоді, звичайно ж, заміну помітила одразу.  

— Так, — каже, — просто! Той, що у документах, той у мене ззаду! Я трішки вперед проїду і виходжу. Все сходиться! 

— А якщо патрульний захоче пройти уперед і порівняти номери? — продовжувала прораховувати ситуацію я, фантазуючи і розвиваючи її у бік негативу, що, до речі, ніколи не приходило у голову самому Шонію —  режисеру, учаснику, свідку і оповідачу оцих усіх подій і ситуацій.

— А якщо він почне рухатись в той бік, де для мене починається небезпека, то в такому разі я буду відволікати його увагу на щось, що для нього більш важливе...

— На що? — питала я, безуспішно намагаючись придумати самостійно, що б це могло бути.

— Ну, наприклад, щось на кшталт: «Ой! А у Вас у кашкеті дірка!!! Ой… Чи то мені здалося?..»  Якось так… Я не знаю. Діятиму по ситуації… 

Причому, він це говорив якось ліниво, мимохідь, думаючи, здається, зовсім про інше… У нього тут справи, мовляв, а я причепилася із якимись номерами! Буде проблема — будемо вирішувати…  І я розуміла, що навряд чи зможу це коли-небудь збагнути…