Глава 4. Походження

Йому було 26 років, коли він одного дня залишився в офісі довше, ніж зазвичай і мовчки дивився в нікуди довго-довго… І я на все життя запам’ятала, як людина важко переживає розрив між батьками навіть уже у такому, здавалося б, дорослому віці! З того часу будь-який натяк на слово «розлучення» у будь-якій розмові, якщо у того, про кого йдеться, є діти будь-якого віку, в мені  завжди одразу викликає спогад про цей пустий погляд Шонія — мого тодішнього шефа. 

Його підстаркуватий батько закохався раптом у значно молодшу за себе, але вже теж далеко не молоду володарку мецо-сопрано з філармонії, де так усе своє життя і прослужив скрипалем. Адальберт покинув свою Марту. І Марта схудла втричі за свій звичайний об’єм і це було боляче бачити.

Спустошена родина… Дорослі сини зі всієї сили намагалися врятувати маму від відчаю і сорому перед її численними родичами, тітками-базікалками та племінницями, що від співчуття здатні вщент розтерзати душу…

У п’ятдесят три роки вона вперше стала на лижі, впала і зламала руку… Але її ні на мить не залишали на самоті! Марта їздила з нами усюди, куди тільки можна… У гіпсі, і до нього, і після… І сиділа годинами у офісі зі мною, розповідала своє життя, пригощала смачненьким, працювала над моєю угорською вимовою, коли я її про щось питала… 

У новорічну ніч завжди, коли вже всі від неї розходилися, Шоні обов’язкого хвилин через двадцять повертався до неї, дзвонячи у двері саме після того, як у маминих вікнах згасало світло… І Марта удавано сердито вставала з ліжка і йшла відчиняти, а там — веселий Шоні: «З Новим роком, мамо! Тебе привітав першим — мужчина! Тож… У тебе буде найщасливіший рік!» І Марта йшла назад у ліжко плакати від вдячності перед долею за такого сина… 

Але нещадний сором роз’їдав їхні душі — усі три… І Віктора, і Шонія, і самої Марти… Що вони лише їй не говорили, вона, все одно, не переставала тужити за своїм невдячним чоловіком. Вона стримала своє слово і ніколи не жалілася на нього ані своїй шляхетній свекрусі, ані будь-кому іншому…  

А сини, нічого іншого не пам’ятаючи про свого недолугого батька, окрім отих двох питань про обід і про газету, постійно повторювали ці дві фрази і говорили, що батько насправді їм нічого не дав у житті, навіть — інших спогадів. Не говорячи вже про освіту чи подорожі, чи якесь там — батьківсько-синівське спілкування… 

Але… Нова бухгалтерка фірми якось після спільного візиту з Шонієм до банку прийшла із не на жарт здивованим обличчям. Пані була вже досвідченою, але з таким шефом їй не доводилось перетинатись ніколи. Він підвозить її до установи, куди вони прямують, і, поки вона вовтузиться в салоні  з паперами чи готівкою, обходить автівку, відчиняє дверцята біля її сидіння і подає лікоть, аби зручно було дамі вийти!.. І це якось у нього так природно все, невимушено, як дихання!

Це не демонстративно відбувалося, він, здається, навіть і не усвідомлював… «Звідкіля це в ньому?» — питає бухгалтерка чи то в мене, чи то в себе — не зрозуміло… «Від батька, — кажу. — Хоч він його і не дуже виховував, але… Там аристократичне коріння і від цього нікуди не подінешся… Ось, таким чином проявляється! В діда, напевно, було… Через батька перескочило і у Шонія ось… Знову «проросло». «Невже таке існує?» — знову питає бухгалтерка. Так ось, бачимо ж… Виявляється, що так. Існує.

Мені так тоді здавалося, що існує… Тому що я ні в кого з оточення нічого подібного не спостерігала і ні про кого з оточення не чула, що в нього є сімейний герб. А тут воно співпало! 

Але воно існувало, напевно, через навпаки… Шоні бачив, як батько його хизується своїм походженням і носиться з ним, як курка з яйцем, і від того самому Шонієві зовсім не хотілося бути схожим на свого батька. Він ніколи не згадував про своє походження як про щось незвичайне. Вважав це за дурню.  Я випадково дізналася, коли мені якийсь час довелося жити в цьому покинутому домі… І там здивовано роздивлялася цей на вигляд царський сервіз! 

Шоні мовчав про своє походження… Але бабусин портрет у вітальні грів його душу так, ніби вона була живою і поруч.

Він хотів бути інакшим, ніж був його батько… І йому це вдавалося. 

До цього трохи дивакуватого хлопця завжди дуже приємно було заходити у гості. Він дуже радісно зустрічав і гостинно приймав. Складалося враження, що тебе тут чекають і ти приносиш людині щастя! А хто з нас не хоче приносити людям щастя? Усі хочуть. Ось ми і ходили до нього. 

І я приходила. Дзвоню у двері, він відчиняє, кричить на цілу вулицю:

— О! Привіт! Заходь,будь ласка! Радий тебе бачити! У мене є мартіні з лимоном і шоколад… Заходь, посидимо… Фільм подивимось… Як добре, що ти зайшла!

Я заходжу, а там… Таких, як я, ще четверо… І якось вони дивнувато до мене придивляються. Та яка мені різниця? Що мені за діло до них? Вони також — гості. Господар мені радий, а інше не важливо… 
Усі сьорбають мартіні, Шоні виносить і мені — у якійсь старовинній склянці. У нього просто інших не було. Він не купував, а просто брав із того, що було в домі. А там нового нічого не було, але й старе не кінчалося. До речі… 

Стільки усілякого приладдя для приготування їжі я не бачила ніколи ні до того, ні після! Все було схожим зовні на м’ясорубку, бо у кожного була ручка для обертання. Але функціонально все дуже відрізнялося одне від одного. Ну щось, напевно, біля півсотні ручних пристосувань для перемелювання, подрібнення, нарізки, для виготовлення локшини, для пляцків і ще чогось, мені ні тоді, ні тепер не зрозумілого.

Прасок біля десятку. Таких, не електричних, а куди жар із ватри потрібно класти. Музей, а не хата! Сиджу, роздивляюся… І тут — знову дзвінок у двері! А Шоні: «Чорт забирай! Так добре сиділи! Кого це тут ще принесло?! От же ж … І не сидиться їм удома!»

Це він під такий супровід пішов відчиняти двері, і як тільки їх відімкнув, одразу ж, знову — на цілу вулицю: «Аааа! Привіт! Як добре, що ти прийшов! Який же я радий тебе бачити! Заходь-заходь! В мене мартіні є з лимончиком…» І заходить Рудік… І всі на нього, і я також — якось трохи дивно споглядаємо…

А я після того перестала просто так до Шонія заходити… Щось воно мені здалося не зовсім щирим оте його «Радий тебе бачити!..» Хоча, може, по відношенню саме до мене воно було й щирим… Завжди ж хочеться вірити в краще… Адже помітити різницю було неможливо! Він однаково радісно відчиняв двері і власній дружині, і тим, на кого нарікав, поки йшов до тих дверей…

І ця його риса, яка з часом стала помітною усім, стала приводом для кепкування над Шонієм у нашій невеличкій компанії. І це, напевно, мало певний вплив… Бо він потім до дверей став виходити мовчки або взагалі не виходив, коли перетворився на неповороткого бізнесмена, втомленого від нічних переїздів… І таке було.