Глава 2. Жалюзі

Так і виросли, Шандор пішов у армію, потім повернувся, грянули 1990-ті… Бабуся не пережила чергового злому епох. З батьком стосунків у Шандора не склалося. Все, що Шоні — так Шандора називали в родині — пам’ятав про нього, це два питання: «Коли ми будемо обідати?» і «Де моя газета?» Все! Жодних інших спогадів!

Усі його називали Шоні і усі це ім’я відміняли так, ніби на кінці цього слова — Шоні — у називному відмінку стоїть приголосна «й» — Шонію, Шонія, Шонієм… Але приголосної ніхто не промовляв, оскільки її не було в угорському еквіваленті — «оригіналі» — імені… Так і пишу, як воно було. Хоч це і не зовсім правильно нібито, але — реалістично! Не знаю, чи варто якось приділяти увагу правилам, відступаючи від істини заради підтримки граматичних консерватизмів, які я, до речі, як філолог за фахом рівня десь початку другого курсу, як каже неймовірна українська поетеса Еліна Свенцицька, свято поважаю… Це, напевно, і є тим самим виключенням, яке підтверджує моє правило, що так робити не можна ніколи.

Шоні зумів організувати власну фірму і довго не міг знайти собі секретарку. Мене не погоджувався брати. Казав: «Та яка з тебе секретарка? Глянь на себе!» Я дотепер не знаю, що саме він мав на увазі, але в решті решт я його вмовила. Бо я повернулася у 1996 році з Будапешта і більше закордонне життя мене не приваблювало в жодному разі, а роботи в мене не було… А він обіцяв на той час трійну учительську зарплату… І я пішла! Відповідала на численні телефонні дзвінки, вивчала угорською потрібні речення, відправляла факси у Ньїредьгазу, стерегла гроші, якими клієнти розраховувалися за замовлення, вночі їздила на кордон забирати чергову партію металопластикових вікон, що ними займалася наша фірма, спілкувалася, намагалася бути корисною… 

А ще… Робила безліч помилок! Серед яких… Ніколи не забуду! Веземо внутрішні жалюзі… Усі нормального розміру, а одні — два з половиною метри… Воно так незручно! Стирчить із вікна маленької «Таврії», яка було в одного з бригадних працівників, а хлопці вже весь мозок підірвали від намагання згадати — куди вони оце одоробло тепер повинні причепити? Хто саме його замовив?

А я… Що — я? Я ще й посміялася з них… Але не так яскраво, як вони усі потім мали нагоду посміятися з мене… Бо знайшли той бланк замовлення, який я відправляла факсом… Біля усіх цифр замовлених розмірів жалюзі — «мм», а біля одного, там, де 250 — чомусь — «см». І бог його знає, чому воно от саме так мені в голову стрілило написати? Я ж не люблю цифри! А помилилася не у них, а у буквах! І який же я після цього філолог? Так що, неперевершена Еліна Свенцицька значно завищує рівень моєї філологічної освіти… 

Привезли і… Ну що… Вони тепер — мої! Ці жалюзі. Я помилилася, я за них по собівартості і заплатила… Та потім Рудік — один із наших працівників — їх собі забрав, причепив на балконні двері разом з вікном — якраз вийшло два з половиною метри… Видно, просто поспівчував мені і викупив… Бо воно ж не зручно! Вони, оті жалюзі, можуть бути закритими тільки за умови закритих балконних дверей… Тобто, коли потрібно від сонця сховатись влітку, тоді й хочеться і балкон відкрити також, не тільки жалюзі закрити… А воно разом — ніяк не виходить.

Загалом, життя вирувало! Сумувати було ніколи.