Глава 1. Ержибет

— Мій син — не дівочий сон… І щоб ти ніколи мені на нього не жалілася!

Цими словами зустріла стара Ержибет молоду невістку, коли вона вперше прийшла у гості і вони у якийсь момент залишились наодинці. 

Марта закінчувала педучилище, її обранець — Адальберт — скрипаль з оркестру філармонії, єдиний син, як виявилось, аристократичної словацької родини. У них вдома був порцеляновий посуд із гербом їхнього роду та величезна бібліотека з гербовою печаткою цієї ж форми. Марта такого ніколи не бачила.

Вона навіть не знала, що таке ще десь є! І ця пані, яка зустріла її так стримано і мовчазно, раптом так тихо промовила таку приголомшливу фразу, від якої Марта затрусилася і ззовні, і зсередини… І на все життя запам’ятала ці слова: «Мій син — не дівочий сон… І щоб ти мені ніколи на нього не жалілася!»

Сказані вони були угорською. А переклад слова, яке Марта донесла мені як «сон», можливо, хтось переклав би — «мрія»… Тоді би вийшов вираз: «Не дівоча мрія…» Стара Ержибет хотіла донести до дівчини, що її син — не найкращий вибір і вона розуміла, знаючи це, що рано чи пізно будь-яка невістка прийде до неї на нього жалітися — на її єдиного розбещеного пихатого Адіка… Тому, напевно, і сказала, аби заздалегідь застерегтися від невістчиних дорікань… 

Для закоханої по вуха Марти Адік, звичайно, був і мрією, і сном, і спасінням, і сподіванням, і взагалі — усім на світі! Вона мліла від його скрипки і від того, що такий вишуканий кавалер, взагалі, звернув на неї увагу… А те, що ця увага в решті решт вилилася в можливість покинути родину з трьома сестрами і чотирма братами, це було неймовірною казкою! Жодного страху і жодних вагань! Вона ніколи не жалітиметься! Навіть і на гадці такого не було… 

***

Вони жили дуже дружньо. Ержибет служила родині свого коханого сина, як наймичка. І це при тому, що вона була завжди вишуканою і гарною. Вона прокидалася першою, аби привести себе до ладу. Гігієна, зачіска, обличчя — все ідеальне, як і постава, і хода, і голос. І це незважаючи на те, що вона топила піч, носила воду з колодязя, з точністю до хвилини подавала сніданок, обід і вечерю. 

Марта народила двох синів. Спочатку Шандора, а потім — Віктора. Уся любов Ержибет до сина тепер перекинулася  на онуків. Якщо, не дай Боже, вона помічала, що Адальберт якось не так на них подивився чи щось не те їм сказав, чи якось образив незаслужено, йому було непереливки.  Ержибет могла не розмовляти з ним місяцями! Гучно грюкала тарілками, у яких подавала йому обід і відверталася, коли він намагався до неї заговорити…

Звичайно, що батьківських почуттів, яких і так не було багато, до хлопців така поведінка Ержибет йому не додавала… Він зовсім перестав звертати на них увагу. Так йому самому було безпечніше, синам спокійніше, і Ержибет була задоволеною і щасливою. Адік не переставав бути її сином тільки тоді, коли він не намагався бути батьком. Тобто, у Ержибет було тепер троє коханих дітей і невісточка, яку вона також прийняла у своє серце, оскільки більше ніхто так не допомагав їй по господарству, як Марта. 

Хлопці підросли і пішли до школи. Вони радісно поверталися додому щодня, не забуваючи голосно свиснути, коли перетинали залізничний переїзд. Навіщо? Бо у бабусі Ержибет був пес на подвір’ї — Буч, який чув цей свист здалеку і починав гавкати якось особливо, як розуміла його лише його старенька господарка. А коли він так гавкав, вона швиденько накривала стіл — онукам обідати! Йдуть вже! Вони розуміли одне одного — діти, бабуся і той пес. І Адальбертові також тоді подавали обід. Бо зазвичай, якщо він питав: «Коли вже будемо їсти?» «Коли діти прийдуть. Буч на варті!» — відповідала Ержибет.