ЧАЙКА

ЧАЙКА

XXVI

"Чого стала моя доненька?

Чи попалась у неволеньку?

Чи хміль, дочко, чи хмелиночка,

Маленькая та дитиночка?"

(з нар. пісень)

Похилена над діжею, жовтою, як віск, у білій платинці завузленій над карком. Чайка сіяла муку на розчину і роздумувала, як то там матері тепер на нових місцях?

Вістовський пекар, з яким вона зв'язала нещодавно свою судьбу, заробляв добре, а літо — жниво для крамарів. От вони їздять певно удвоє проміж села з повним візком печеного, солодкого і солоного краму, — коржів, завиванців, медяних серць, ще й ріжкатих баранчиків із овечого сиру, а за ними юрба дітей, дівчат...

Який підвечір у росах! Над деревами попал неправдоподібний... Хтось ніби окликнув її імя проміж сад? У далекому голосі яка спрага! Серце Чайки усе напоготові дзбаночок води подати, та пробіг! Спомин у кучерах і богацьких оксамитах, Байдук?

Ні, — тишина.

Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось розгорнулася в один раз стежка на простір, дорога бита, як стріла! Новенька діжа на трох ніжках, накрита ряденцем, де тріскають пахливі дувки, це той хід у світ, це будуче з веселими бровами! Всі церкви й монастирі братимуть просфору від неї, як брали довгі роки від її матери... Придбала величавий кіш, скатертину з пітрицького полотна, — до того здумала нові коржі, дивні смаком, за якими питають уже скрізь... Гладко зачесаній, з косами високо над чолом, у цьому доброму уборі, — з давнини, хіба ж її доведеться стрічати що друге між людьми, як усміх і прихилля?

Коли б тілько не ця пустка довкола, де, здається, шепоче одно дрібнесеньке серце, хоч дзвонить тілько її власне! Як радісно була б ділила свій хліб з найближчою істотою, що її дев'ять день тому винесено на рушниках, — геть! Для чого ж не ждало обновленої долі, та обсипалося з рожаним квітом ураз?

Цить... Шелеснуло... Блукає...

Душка ходить по стебелечках, що розкинені біля рівно вимащених челюстий, ховається у сирий віник, скрипить проміж різки... Торкнула на ослоні черепок — тарахкальце, — вже під стелею, аж легіт вдарив об Чайчині вії. Проміж зілля на покуті блимнула як біль: на головці шапочка вишита коциком та роз мальована сухозолотом... Або ж мама забула дати грошик у пазушку, якщо трафиться скрута, — там? Не встромила ж голки в рукавець, а крашанки хіба не поклала край правого ушка?

Чого шукає, — чого?

Розвела малі руки й наслухувала, коли у відповідь залунав тихий плач десь із вершка дерева, що нахилило одну вітку у саме вікно. Через хвилину біла кулька сховзнулася проміж листя вниз і сіла, отрясаючи дрож... Це було котя, як дівчинка у білій сорочечці з чорними закруцьками побіля вушок, ніби тими малими кісками, звиненими цупко в кружальця.

То Чайка здавила рукою роздзвонене серце, підійшла навшпиньках, обходом, і закинула рам'яна тепле тільце, на білу шубку, що з муркотом присіла на підвіконнику. Укрила в обіймах живину, наткнулася на вутлі реберця, доглянула язву на одній лапці...

— А ти ж маленьке, а ти ж... нічиє... потручуване людськими ногами! Ти... ти моє дитя... в котячій шубці!

О, приблукана утіхо! Дев'ять день сьогодня, як вснуло маленьке навік і завтра вже не мало б права до хати і до колиски, а ось душка не забажала у вирій, і глянь! У котикові муркотить, у безбатьченку...

— А ти ж маленьке, а ти ж... нічиє! Моє дитятко в котячій шубці!

І побігла, як біль поблідла від вражіння шукати мисочку з квіткою, загріти молоко, коли висока тінь майнула на стіні проміж сумерк, червоний під новий вітер, молодий.

А стежкою, садом, хтось то ставав, то йшов... Квапився без оспіху, винуватець...

Згодом поклав руку на засуві дверей і довго припочивав, нібиі на ньому оперлися не пальці, а чиєсь знеможене серце.

Мабуть пошпотнувся об розбитий "за всі голови" похоронний глек біля порога, що лежатиме там ще до сього днішної ночі? Доглянув у вікнах жалібний, дев'ятиденний перевіс, взірчату крайку з-над колиски?

— Чайко, забудь!

— Я забула.

— І прости.

— Не прощу.

Мужчина в оксамитах не переступав порога, опирав чоло об одвірок і дихав важко... Оповідав, як її звид з ямочками на щоках, довгими брівми і жмутом волосся, що сипко гойдалося понад ті брови, не дає душі його спокою...

Й рам'я, оперте об його плече, поклало б знову дійсну ціну стремлінню, а так, нікому не має діла до Байдукових невдач і насолод, до самоти, як їдь, понад все...

Із пітьми брів очі золотаря жевріли, як згар, боялися поразки:

— Ненавидиш мене?

Мовчання.

— Подумай хоча б про себе... На чиї руки останешся, скажи?

Повернула погляд там, звідки йшов теплий шепіт тіста під ряденцем, і піднесла проти Байдукового обличчя вузькі руки, долонями уверх.

— Але — з ким?

Велика, як блиск сльоза розтопилася у наглій повазі уст:

— Ось...

І на радощах вказала котя, що лягло продовж її рамені, як дівчинка у білій сорочечці, з тими кісками побіля ушок, звиненими там цупко з кружальця.

— Чайко, світе мій!

Все ще у півсміхові, від якого теплився гордо оксамит її очей, вона доторкнула засува дверей, — і дуже полегки, звисока, опустила перед влізливцем цей засув — на все.

Йшов солодкий пах, мука була сухесенька.