ЛИС У ТЕРЕМАХ

ЛИС У ТЕРЕМАХ

XXI

"Нехай загородять, де вороги ходять,

Нехай стежка буде, куди ходять люде".

(з нар. пісень)

Сутеніло.

Якийсь хилий, чужинецький чернець прив'язував нав'юченого ослика до модрини край замкового рундука, а тоді склав сухі руки на грудях, як до отченашу, і закричав проймаюче, аж у всіх вікнах, отвертих ради вечірного вітру, появилися жіночі голдви під чільцями з райдуги:

— Жертвуйте одіж невкритим сиротам Галича! Жертвуйте одіж! В однім із вікон майнула голова білявої служебки Звіздиці, молочної Богниної сестри. Кивком руки вона звала монаха спішитися, сама ж зараз спряталася в тінь.

— Ідіть в он ті двері... перші ліворуч! Княгиня сама!... — зашепотіла назустріч йому у мрачних хоромах, дрібна й гладка, гей равлик, пахуча розмайраном, що ним саме змила волосся. — Тілько не знаю, чи що вдієте з вашою ходою туди? Як на те, княгиня сьогодня нікому не рада, господин отчич недужий...

— Тим ліпше, ластівко, тим ліпше! — тихо засміявся монах. — Кращого моменту зі свічею піднайти годі.

Обтягнув волосінницю під білим, чернечим шнуром,. — направився іти. Низькі двері вилискувалися здалеку п'ятнами мідяних оківок, закоцкотів, увійшов.

Лікар Негемія сидів вже довгу хвилину край постелі старшого князенка й мовчав. Він був і так малоговіркий.

Сновигав вечірний сутінок та обіч на кріслі стояла вже свіча в глиняній обгортці, полум'я торкав нечутний продув, світла і тіни різьбили мов у каменю сухий профіль Хозара. Вони підчеркали працю чола у зморшках, як стріли, у блиску опукої лисини, підсичували міць ока, покладеного на простерте горілиць дитя.

А жара брала своє: ярко горіли малі вилиці й крізь щілку відхилених, з темним налетом повік, синявіли звернені кудись у глиб, сторожко приспані очі.

Лікар Негемія приходив двічі на днину, сідав проти ліжка, чорнім, шовковім уборі з прошвами по боках, зісував у зад лисини свій теж шовковий наголовник і скупими словами, що їх перепускав через цідило перелетної величі, давав хатним доручення. Іноді, добував із-за пазухи вузьку стяжку пергамену та і зачіпав очі, як кігті, об кострубаті хальдейські фігури, що вияснювали взаємини небесних констеляцій та рисунком, заслоненим от як тайна, мітили крилаті дороги зір.

Що міг він найти спільного між тими знаками й долею дитяти? Ніхто не розумів, хоч знали глухо, що в нього доступ до якихось дивоглядних, герметичних книг і що він будьте ланцюгом мудрости скований з ученими Греками та Хозарами свойого часу... Пошіптували, що з чарівних зеркал берилю читає будуче, віщує судьбу...

Коли бита непокоєм княгиня вперла очі в Негемію, він встав, доповнено підпер бедра жидівським обичаєм і заговорив про погідну весну, пригожу, про те, що скрізь оранка, аж мило, — а тоді верг на себе обшиту куною довгополу хозарську мятлю і побажав княгині доброї ночі.

— Що ви? — окликнула його вражено. — Відходите?

За всю відповідь Негемія поклав руку княгині на чолі дитини: було вогке, на висках перлився цілющий піт.

— Спить, як по купелі! — засміявся.

Через хвилю його кроки залунали по кам'яних сходах і всякли в радісний шум дощу.

Аж тепер княгиня будьте знемоглася від чергового вражіння, — вона заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крісло, вкрите коверцем, і роздумувала над завтром.

Міркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичі стало не під силу. У якій дикій крутіжи тривог поверталися її дні і ночі? Яким джерелом мук ставала кожна, перша з краю подія! От захворіло дитя — і її серце розгойдалося як гилька на глибині! Визвала лікаря і не вірила йому ні хвилини. Хиба ж це не була нагода до розбогатіння? До токми зі скритовбийниками, які перекуплюють покоївок?

Ось на днях Марицю, яка вертала з вечірні, у місті задержав гойний якийсь боярин, питав її, чи не хотіла б мати такий хутір, як ось цей, Шумавинського, на власність?

А от нещодавно в хилій вулиці старого міста перестріла вона, княгиня, попенка Кормильчича... Він учинився оперед неї без всякої шани, виминув княжу колісницю своїм бойким запрягом в мідяних оківках та ременях строчених годоваблем і всю довгу дорогу аж до Воскресенського монастиря збивав її нарошно в очі тумани вуличної курняви.

А Дарославич, — або ж не важив на решту її спокою, коли обриджував її життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його очайдушна правдомовність тоді, коли чув себе поза справедливістю, запевнювала віру клеветам, які протікали аж до неї і давали відчути уперше в життю злобу знехтованого поклонника.

Схилила на руки тепле, з впадинками лице, голову в дрібно зрішеній намітці, корила думками Мстиславичів, які недолюблювали Володимира, та доборолися до того, що дівчина з пісні:

"Уповала та на камку, на кирею,

Думала бути попадею, —

Вона тої киреї не зносила,

Ще й батьківську свиту загубила..."

Роздумувала:

— Рафаїл, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутности Навойки, що Лісконогий скочить на Володимир, — доки літко стукне, — казав, — зрине на Волині. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у Буду, з великим зовом, нехай Андрій верне Мстишине гніздо Данилу...

Місяць як посол дома, голіруч, з чемними висловами тільки... А події розвиваються з днини на днину!

І до старого князя Юрія слала на Литву, в Турово...

Тепер, йдуть чутки, Лісконогий топче вже кіньми вітчину героїв, списами оре чорнозем, мечами скородить займанщину... Паломники й міняйли, що з весною повиринали проміж села, сповіщують гибіль Володимиру, останній суд світові...

Зіщибнула залізцем нагорілу плетінку свічі й слухала весняного шуму за бервенами теремів. Уха її були повні жалів іздалека: зачувала у них голосіння матерей за синами, що гинуть ось на стійках від стріл свойого таки насильника, старого як гріх Чорноризця... Чи здержуть його грудьми Галичане? Загородять списами дорогу, відштовхнуть злодіїв Суздальців за Серет?