ВЕСІЛЬНІ ПРИМАРИ

ВЕСІЛЬНІ ПРИМАРИ

XVI

"Ще сонічко не сходило,

як до мене щось приходило.

Приходила моя матінка,

приходила моя рідная —

Не снідала и не обідала,

тільки мене тай відвідала"...

(з нар. пісень)

Того року осінь квапилася як ніколи, судьба щадила княжого житла, зачіпленого над Галичем, ніби вірлине гніздо, — в такій порі ворогові набігати годі! Проте завзятці Ольговичі двигнулися навмання, підійшли з доброю силою чималий пай дороги, та під Микулином зачули щось недобре: бояри не пустили краски, ніхто назустріч їм не зронив слова, надії на поміч із нутра галицької землі завели. А коли стали доскакувати всякі видці та послухи з новиною, що Угрів у Галичі що хвої, що листу, — вернулися похило... Йно загуло за ляском, за гамором, іржанням коней, поблиском шеломів, ще й димом верх піль...

А дощі стали вже переганятися, бува, всеньку днину по толоках, зарінках, коли ж трапилося сонце над головою й розвеселило душу рік, борів, звірови, людини, то на рівні з мандрівною пташнею стали текти у свої далекі прихилища коробкарі з пестрими лишками непроданої марфи, міняйли з голками, пряшками, бовтиками, басаманом, куклами, гребінцями й другим веселим крамом, — припочивали мало! Ой, скоро пряла стужа сиву склицю верх ставів, ще скоріше затягала сріблом темненький лужок, чорний гай, — витріщувала нерухливі очі проміж гілля, про смерть нашіптувала, про смерть...

Глуха ніч була, коли під Ломнею крізь каміння і кущі пробирався якийсь їздець на сільськім конику, — шукав стежини, а там погнав навправець, долі потоком. Незагодя наблизилося село й вінок рум'яних огників замаяв проміж черемху. У хаті дуки Самбора горіли посвіти, гостей Бог післав.

Їздець взяв ліворуч, зісунувся по хилій закутині дороги, а та уличкою вниз. Під'їхав і задержався, — обличчям майнула неохота, двигнені брови зраджували наругу над самим собою. Озінувся понад рам'я і роздумував глухо. Хвиля, — і ніч проглотив ла їздця: аж коло кладовища став знову видний від чуба до п'ят.

Перед ним стояла хата з чорних бервен, вкрита корою і будьто рада від бідности провалитися в землю.

Місяць виплив на часинку, задрожав на обійстю, освітив кліть доокола.

Ворітця з хворосту були широко відчинені, так само й двері в хороми. Хтось вмер тут? Виступив із хижі на все? Ні! На стежці перед хижею, де пирій та романець, видно було свіжу смугу попелу, а на ній легкі, як дим, сліди двох босих п'ят, невеличких...

Їздець похилився над ухами коника і нараз у хижині, отвертій на простір ніби хатка на курячій лапці, доглянув чоловіка задовгим волоссям і молодою, жовтою бородою. Він стояв у сорочці, до кісток оперізаний ременем, а перед ним на столі писаний глек, горі дном. З-під посуди бив лопіт крил, жалібне птиче пискотіння...

У той раз на обійстю скричав півень свою першу пісню і в цю мить чоловік вдарив жменею у дно горшка, що розсипався в куски. З-під черепків кинулася до втіки жменя курят, вони покотилися по столі грудками, а чоловік ловив одно за одним та клав за пазуху, аж захвилювала від ударів маленьких крил.

— Мій побрат удовий... — здивувався мандрівник. — Покійна гостює ніччю, кормить немовля, от що! Варко йому, сіромасі, дошкулило визирати перелету з того світу, слухати, як вона над колискою землею дише... Тепер вже не ме ходити, небезпечно!

Місяць стояв рівно над хатою, визорював її з нутра аж по той кут, де у сволока висіла колиска, розгойдана легко, немов хтось, що наляг на неї груддю, встав саме та пішов геть.

Незнайомий вернув і'д фіртці — вона була тепер заперта з силою і втиснена глибоко. Нічна гостя вибігла в ярім гніві та заперла її наглухо, без надії повороту.

Гість подумав ще, чи не зайти б йому до вдового побрата, але якраз вдарив у ніч дикий сміх гусевок, а за ними несамовита музична ворошня сколотила ніччю до дна. Це покрикували з глубини своїх простеньких інструментів весільні гудаки, різаки, забували цілий світ. Їх здогоняла іноді дівоча пісня і вкривала габою з проміння.

Серце його вдарив ізнагла грім насолоди: він пригадав, як десь там за ворітьми, високими гей у кріпости, з віконницями у вирізах, ніби в бойниці, з підмурованням у камені, висотою в чоловіка, зникає зоря-дівчина. Осміхнувся: такій красоньці й справді ялося царити у кріпостях, високо...

— Тоя! — скричав їздець та поскакав горі селом, за вітром, за романцевим, сягав клобуїпком ясен місяця пліч-о-пліч з облаками.

А там хата пішла ходором від брязкоту струн, від фуркоту упліток, дзвінких слів і ще дзвінкіших згард... Співали барвінкової.

— Благослови, батеньку, з барвінку вінок звити, —

Ой, а батенько мовить: най Господь благословить...

— Дуж! — зраділа нараз весільна юрба. — На скотього Бога, Дуж! Чи кочерга, чи весла, яка сила принесла?

Кинулися саджати його під покутним віконцем, здули місце на лаві по сам край, щоби якої гості з. того світа не придавити, а тоді чествували. Ставили дзбан з медом, калиною вбраний, червоною стрічкою оперізаний, — сир, коржі та сало. Проти отцього почесного місця світив як сонце красен коровай з зелененьким вильцем, а на ньому калина з хмелем, житний колос з цмином, барвінок з рутою, васильок з ласкавцем...

По старій поведінці явилися зараз і'д гостю печоглади і Дуж перепив до них повною, повненькою, доброю доленькою... Нехай буде тривка та приязна ця хатна піч, у якій молода пектиме свій хліб!

Вилили решту із кубків у челюсти, — запахло липою і стиглим квітом гречки. Сваха поправила дбайливо дрова, покладені там на ніч, аби душам роду було чим мостити мости у переході на другий бік річки. Гамір кріпшав із хвилі на хвилю.

— Мудро у вас тутечки... — уповів Дуж та глянув кругом з-під ока. — На чоловіках пояси з калитками, на жінках уставки в качельцях, гусевки бренять, до упаду... А завтра? Завтра б'єте ціпами на чужім тоці, годуєте своїм зерном боярський дріб, трудитеся крівавими ногами по чужім лісі, прядете не свої містки...