ХИЖАКИ ЗДАЛЕКУ

ХИЖАКИ ЗДАЛЕКУ

XIII

"...Не раз, не два я віконцем тікала,

Попід стріху горобчики лякала,

Попід стріху горобчики сверготять,

З чорних очей дрібні слези капотять..."

(з нар. пісень)

На сяніцькім майдані, залитім поранковим сонцем, правив службу Богу архиепископ Венедикт, основник монастиря Пре-монстрантів у Лелесові. Він видний був понад всіх у тих червоних ризах ради крови, пролитої великим мучеником, якому належав цей день.

Майдан, як довгий і широкий, рябів від ратнього угорського народу, що стояв навколішках проміж шнури наметів, проміж вози і всяке тягло. Кругом майдану розсипалися полотнянки, сіменасті хусти, плахти торокані... Курнява народу шелевіла як лан у наглім вітрі, у сонці...

Архиепископ, високий, хилий в раменах мужчина літ п'ятдесяти, з важкими ніби камінь чорними очима чужинця, вже хвилю перегортав пергаменові карти святої книги і підносив руки над головами війська, короля, що стояв обіч палятина Гейзи, бана Уроша і других угорських достойників, коли над'їхала княгиня зі своїм почотом, сідельце наряджене коверцями, стремена закосичені, биндами зубела вбрані...

Стягнула коника, зсіла.

Коли відправа добігла кінця, з останним словом Венедикта, зверненим до народу, король Андрій а з ним і вся його рада спрямувалися і'д княгині.

— Ми відстояли примірно службу божу за успіх наших приязних міркувань... — сказав Андрій і засміявся, як тиха вода, полегки.

Він був чоловік навалистий, очі липкі, кругласті, вус аж по груди. Королівська загорнина висіла на нім от як на дереві, що химерно настобурчило гілля.

Він повів княгиню за руку у передове шатро, двічі розлоге, з чолкою на крівлі та з коврами й медвежими шкірами, розкиненими по траві й ослонах за столом...

Заграли літаври привіт і ехо понесло його далеко по білих, поранкових імлах долини.

— Хочемо найти пільгу великому горю, яке навістило вашу державу, мила серцю ятрівко... — уловів Андрій по хвилі, коли весь гурт припочив, а служка, боснійське хлопча, — Андріїв любимець став наливати із шкіряного бурдюка вино як топаз, як сонце.

Слова короля перевів квапно з угорської мови молодий, зі заломленим носом і бородою, як галка, духовник Арпад із Хуст.

— З вдоволенням бачу, — правив Андрій далі, — що ні журба, ні утяжлива дорога не зв'ялили вас, люба княгине. Процвитаєте однаково.

Помовчав хвилю, вказав рукою наповнені пугари. Але ніхто не сягав. Попідпирали бороди на руках у строгій застанові, ніби різьби святців край високих престолів.

— Не можна вам було, княгине, вчинити нічого кращого, як звернутися за поміччю до мене, чоловічого побрата. В нас одно горе.

Він помовчав знову, поки переводили його слова, а тоді глотнув сикеру й верг легкопливно:

— З поміччю в оружних людях, яких я ось привів для вашої забезпеки, в'яжуться, ясна річ, деякі необхідности: жменя клиру для духовних потреб війська й пару десятків урядників, свідомих угорських законів, для кермування ріжноманітними справами, що виринуть на чужині. Всі вони, оці ж мої люди, довір'я стоять готові, — ждуть на ваш знак до дороги.

М'ягкости погляду й усміху Андрія противорічили рухи наглі як у шуляка. Видно було, що хитрив, то Ілля зі Соболти не втерпів королівським вихилясам:

— Хочете, ваша милосте, призвичаїти населення до чужоземної управи?

— Що це він? — поривчасто допитувався порфироносець і аж припіднявся з ослона.

— Про буцімто чужоземну управу, величносте... — м'явся з кислим видом архиепископ.

— Нічого подібного! — відмахнувся король обома руками. — Вигадуєте!

— Куди піп — туди дяк! — і собі глагоїв варке місце бан Урош, гладкий як склиця, червонощокий смолюх.

— А ви просто, не обходом, господине королю, — підчеркнув тяжкий настрій з-поза пліч Іллі гостроязикий Жмур із Добротова, та закліпав підсмішкуватими очима з-під лісу брів.

Загомоніло, як в улию, в час рою:

— Ну, і сироїдець же!

— От, чоловік неукий!

— Який вид, такий стид!

Палятин Ґейза аж порскав слиною з негодовання, вогняноокий, гей рись на дереві. А єпископи обурено двигали посвячені чола в приплеснутих островерхах з парчі, та керегоріли один і'д одному з висот своєї поваги:

— І треба ж такої осуди на нас, велике небо! Над загальну сутолоку вибився докраю нетерпеливий оклик короля;

— Що він говорить? Цого цей хоче? То княгиня поспішила на ратунок: вона здвигнула з нехіттю горді брови, понад всіх:

— Це оборонець кожної доброї справи, — заспокійтеся, знатна радо!

І Андрій став плести знову невід, у який впала Жмурова каменюка. Заскакував по добру, по миру:

— Ріці, перше чим заграє водами, виливом, будують гать у всю шир русла. На ворогів добра річ забороло, наїжене лісом копій, зубами шереширів. Я радо стану вашою гаттю, вашим заборолом, як приязний свояк і добрий сусід. Але для того треба мені допомогти.

Тут Ґейза глипнув на короля з-під ока: таким краснорічивим він не бував у будень, і пустий сміх пронісся унутрі палятина.

— Цебто чим, як помогти? — кинула княгиня і розвела в нерозумінню малі руки у нараквицях із мережива.

Король привстав, перехилився над столом з неторканими пуга-рами і сказав сяйливо,

— Дуже небагато, княгине! Треба тілько признати за мною право виступати перед всіми державами як пістун Романової спадщини, як король Галича й Володимира.

Стало тихо. Ні звуку, мов серед ночі й сну.

Перша очуняла княгиня, — вона встала на весь свій ріст, малу голову відкинула всп'ять, будьте під вагою упліток витих утроє, і поспитала тими тяжкими з дива віями, жолобиною між очима:

— Це ціна вашої допомоги, Андрію?

Ніколи вона не звала його, свояка, по імени, то він почув втішно її упадок з висоти духа і зрозумів у цю мить, що діло завершене.

Тому й відповів з приязним осміхом, без місця на пересправки:

— Так, — моя ціна, а ваша плата!