СИНЕВІДСЬКИЙ МОНАСТИР

СИНЕВІДСЬКИЙ МОНАСТИР

Х

"Ой пив би я та водицю.

Водиця не чиста:

Нападало у кирничку

Яворово листя".

(з нар. пісень)

— Заганяй Кумчик! Лови Бровку! За ухо її, волоцюгу!

Мала чередарка з веретеном у руках, у довгій, червоній плахотці, гей краснолюдок, здоганяла свою неслухняну овечку, а пси у поміч її лаяли з усіх сил.

Ляск бив об горбовиння, як коли від пожежі.

Це було полуднє, коли отара вишукує тінь, а пастухи кидають довбати всякі забавки з дерева, розкладають огні, їдять хліб, сир та п'ють джерельну воду.

З-поза верб вихилилися їздці: Скобейко й Добриня та повагом, раді погоді, минали чисті сільські мазанки з квітниками проти вікон. На першім стрічнім обійстю якась старуха увихалася біля зернотерки, молола кукурудзку і золотий пил сідав на її пальцях. Дід, рум'яний, як яблуко на Спаса, ходив по садкові обіч, поміж улиї, витягнені довгими шнурами, й вискубував щебрець, від якого бджоли сліпнуть та не потрапляють в улий.

Він рвав лихе зілля з корінням, кидав у гребінну тайстру, а за ним втішно підтанцьовувала мала, з жовтими кісками онука і співала ніби комар увечері, тоненько:

— Днинка лісом іде,

Пчілок спати веде,

Пчілки мої —

Дрібні, маленькі,

Тут вам улий,

Тут вам одринка...

— Далеко до Синевідська? — загримів із коня Скобейко. — В лад ли їдемо?

— У смерки поспієте! — згомоніли в один голос. — А може спочинете у нас, а вдосвіта далі?

Ні, у них не було ні часу, ні охоти після недавно пережитого роститися дорогою. Розпитали, куди шлях гладший, напилися погожої водиці, напоїли коней і за хвилю втратили з виду кмітське дворище охайне та багате, як добре загосподарована держава.

У якійсь хвилі Скобейко прихилився над головою вороного й глядів: оружна ватага назустріч? Купці з возами на шляху, чи грабіжники в зброї?

Порох сріблив сосни, сонце розгорювало іскри в зеленій імлі, а проміж все те чорніла фантастичним звидом людська сутолока...

Аж коли навперейми боярам майнув многолюдний хоровід, виявилося, що це гуркіт кмітських родин з хатним знаряддям, з тяжко хворими мандрував до цілющих болот в оселях боярина Рогати. Йшли з гомоном розмов, дехто з побожною піснею на устах: спереду кожного запрягу йшов один кінь, іззаду другий, а на дрюках усередині зачіплено ноші, де хорими кидало з краю в край... Так само на ношах торчала барвиста постіль, скрині й посуда.

Незагодя туман вкрив гомінку ватагу в дорозі, а перед їздцями простерлися шафірові обриси далини. Ще трохи і скільські гори вгорнули їздців у сутінь і росу.

Тут вказав їм дорогу прохожий богомолець, там міняйло з гребенями із мамутової кости, або пастух, майже нагий, що заганяв і'д кошарі свою худібку, — раз перестрів їх навіть монах на маленькій латастій конині, що їхав до Галича з письмами ігумена галицькому митрополиту.

Той розповів, що в монастирі все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме зійшов з гір з убитою здобиччю. Кажуть, жубра поклав на диких помірках, на Кривім полі...

Рушили з місця, — весело, бо на вирубі край дороги заперлилися, як бісер, хто знає з яких джерел, самі зелені проміж папороть гірські водотоки. Де вода, там життя, монастир мабуть близько!

І справді, у прозорім вечірнім повітр'ю рисувалася чітко сильвета масивної будівлі, підперта широкими виступнями проти часу і стихії, огорожена глибокими ровами й валом, як ялося кріпости.

Сутеніло, коли під'їхали під зводжені мниські ворота. На голос дзвона глянуло з бічного віконця гладке лице послушника з волоссям до рамен, у світлих дрібушках. Жв'якнули ключі за поясом у брата воротара, що приніс зі собою пах шавлії та оделяну, — він присушував зілля для потреб монастиря.

Вскорі явився ігумен, отець Самон, ще молодий монах з глибоко впалими очима аскета. Він знав Добриню з його ловецьких набігів на доохрестні бори і на свій здержаний лад зрадів гостям із столиці. Новини мандрували в той час пиняво крізь дебри та гуляйполя...

Ігумен вів гостей мниською оселею, немного ліпшою від селянських осель, критою соломою, з кошарами, гумном та житницею.

Одна церков вражала око, ніби заклята в камінь думка про річи вічні. Двері з міді горіли здалеку невгасимим черленим посвітом, от як щит, справлений проти ворога.

Вічне світло сяло перед ликом святих, між якими царила Вона в смугнастій завої та багряній хусті на білім рубаттю, з дитинкою, легко притуленою до обличчя, Синевідська Богородиця.

Ігумен повів гостей у мниське житло, з соняшним годинником зовні, проміж пнучі рожі, а там у розлогі кліти, повні білини й зілля, де стояв стіл продовж низьких стін і висіли грубо різані полиці на посуду.

Брат трапезник подав незагодя вечерю: рибу, вино з яблук, коржі з кменом, ліскові горіхи. Сіра братія, наполовину гаптярі церковних риз та інтарсіятори, разом дванадцятеро людей, засіла край столів і вдоволялася молочною кашею, — по чотирьох на одну мису.

Тільки один з монахів, рвучкий як огонь, Агатангел сидів оподалік і мрачно їв свій утлий вечірний пай: це був іконописець під епітимією. Він забаг красити одноманітний лик святих грою душевних зворушень, терпінням і усміхами, як хоче сикіененська школа. Йому хотілося вийти геть, на простір, поза догму довгих прижмурених очей і вузьких рук у вічній мертвоті, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може навіть піти на таку грішну сміливість, щоби цей пейзаж брати просто з природи?

Місяць минав саме, як за цю єресь сидів ось тут на покаянні.

Став накрапати дробен дощ і гості відчули з вдоволенням дах над головою і свіжу страву у простодушному гуртові. Чтець Арсеній, кучерявий як вихор, з очима, отіненими чорною, неділеною на переніссю бровою, глянув звисока на мниську братію, (стояв на ступенях проміж вікна), переждав хвилю, аж стихло, а тоді постелив голосом, сповитим у світло, як мова арфи:

— Юноша нікий... живий блудно, імі великое оусердіе ко пречистій Діві Богородиці. Тому нікогда путешествующу і гладну сущу, явися Пресвятая Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюді нечистом: и рече ему, яждь. Он же отвіща: пища всячески приятна єсть, но блюдо скверно, и того ради не могу ясти. Рече же Діва: сице і молитви твоя, имиже оублажаєши мя, пріятні суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в них. І от сего видіння юноша начат каятися і приятна бисть молитва его...