СКИПЕТР I ЯБЛУКО

СКИПЕТР I ЯБЛУКО

V

"Їстоньки не смачно,

На личеньку значно..."

(з нар. пісень)

Того ж дня перед вечором дорадник і друг покійника монах Варлаам міряв у печальній застанові свою келію на вежі.

Він бачив невідрадне положення, у якому найшлася велика відумерщина, — предвиджував удари, придумував оборону, падав духом і двигався, призиваючи на поміч Господа Сил, що держить трьома перстами твердь землі...

У якійсь хвилі духовник накинув на рамена гостроволосу мантію і вийшов на кручені сходи, а тоді в зелену темінь саду.

Прислухався: проміж корчі маслин гомоніла ласкава, стара мова, якій перечив тонкий голос пахоляти, близький сліз.

Монах глянув проміж гілля, — це бабуся Мариця говорила щось там старшому княжичеві, а він не погоджувався.

Обіч них стояла колиска з меншеньким княжим немовлятком. Дитя спало, затуливши очі ручками, з м'якими впадинками над кожним пальчиком. Колиска була низька, яворова, крашена зелено, з білими вирізами. Якийсь хитрець з поміччю ножика зобразив у головах лося в утечі, — перед ним і поза ним буяла иля, проста як свіча, з симетрично простертими гилочками, ніби на веселій карпатській писанці.

Старуха, що з теплих мітків виплітала чижми княжому немовляті, держала в обіймах "господина отчича". Поки він з цікавістю водив пальцем по борознах край її уст, із зелені виринула Ясиня.

Вона приглянулася дивовижному горбовинню, учиненому з піску, маленьким садкам із наломаного галуззя, дворам та церквам з череп'я та трісок, а тоді з дзвінким сміхом підняла високо на простертих руках княжого первенця, Данила:

— Ти будівничий міст, ктитор церков, трисвітле сонечко народу!

Дитя тріпоталося в її обіймах, як рибка у ясній воді, аж Борвій, смугастий гей гаддя вовчур, зірвався зі свойого лігва на сонці та став доскакувати до лиця своєї любимиці. Він задихав з поспіху і ходив танком, в'юнкий, янтарноокий...

Монах постояв хвилю непомітно, — обличчя в нього оболіклося теплою смагою, усміх майнув у синяві старих очей назустріч Ясині.

А вона, — що зірветься бігти, то стане, що зупиниться, підбіжить.

Заговорив, торкнений у серце:

— До мене, дитинко, діло?

То вона зібрала з силами і рваною мовою, обходом, жалібними тінями очей натякала на це, чим ніччю каралося серце та непокоїла совість.

Насилу розважив її, — оці новини нікому не нові! Сам все-таки згорбився унутрі від непомірного тягару... Справив кроки на круглі сходи теремів, а там у княжі кліти.

— Благословення Бога з вами, княгине! І з дітьми вашими, недорослими!

Засунена в сутінь високого крісла, — схрещені руки сперті на поруччя, а чоло в серпанку на руках, — сиділа Романова вдовиця… Вона повернула і'д гостю потемніле з болю обличчя, брови смутливо двигнені вгору й сльозу-перлу з глибин.

Монах похилився на посох та згомонів ізтиха, ніби джерело в спеку:

— Двигніться до життя, милостива княгине! — Прикличте на поміч спомини повні краси і слави, якими доля обагатила ваше подружжя... Кріпіть ними себе і других! і

Стало так тихо, що чути було жузжання піску, який мірив час, витікаючи з любастрової посудини. У світлі лямпки, налитої маслом, грала вогнями велична зброя над ложем володаря в різах суворих, як сама сила.

Княгиня заговорила з гіркотою опівголоса:

— Споминами не будеш сит, проти грядучого ворога вони не оружжа.

— А ще імате віру, аки зерно горушно... — бадьоро уловів монах та брав знову посох за опору похилим раменам:

— Я у вас з дорученням, княгине! Через годину відбудеться рада старшин і вас я зову туди.

Вдова глянула на гостя уважніше:

— Прийміть дяку за серце! Що-небудь станеться, джерело моєїі сили у вас!

— У синах ваших... — поправив духовник.

Він схилився з трудом у поклоні перед іконою на покуттю і проміж стукіт посоха повернув до дверий.

Княгиня вела з пошаною суворого гостя, струнка, на вид дівоча, в голубій завої, опущеній понад брови...

— Ясине?

Дівчина скочила з ослона, закрутилася на своїх гостроносих сафіанових ходачатках, боками й на підошвах зшитих бронзовим дротом, засунула звинене шитво за пазуху і побігла у гридню обіч.

— Піди, прошу, — веліла вже спокійніше княгиня, — доглянь Евпраксію з поминальним приносом для церков. На коливо пшениця білояра, а соти меду самі липові. Видай з клади десятеро кружляків воску та вели сукати свічі, великі й малі. Для комашні триста перевар меду. Завваж, коли міситимуть хліби для городян: пшеничного борошна нехай сиплють з житним пополовині.

Коли двері за Ясинею зачинилися, княгиня приклонила коліна перед кіотом. Приділ її сукні блідо золотив місяць. Закрила лице руками і стала молитися мовчки під шепіт догоряючого світильна.

Сумерк був тихий, теплом надиханий, і старий монах, поки вернув у свою келію, ходив хвилю вкруг княжої садиби та відмовляв вечірні молитви:

— Возведох очи мої вгору, отнюду же прійдет помощ моя... Не дажд в смятеніе ноги Твоєя, Господи, — ниже воздремлет, ниже уснет, храняй Ізраиля...

Він переходив саме повз пекарню, залиту світлом і гамором многих голосів. Дзвонили ключі на ретязках за ситим станом Евпраксії, цоркотіла перемивана посуда, чиїсь сильні руки, облиті лискавкою вогню, швирляли в палениско цілі бервена. З вікон пекарні світло било як на пожежу, іскрилися сорокаті глеки на полицях і жовтів, ніби шафран, поміст, виложений цеглою.

В отвертих дверях, димних від пари, заворушився часом і пропадав серед глоти майже діточий силует Ясині. Молоденькій боярівні ввижувався раз у раз покійник, як живий, — то вона, бува, з жахом склавши ручки на грудях, поглядала для оборони в піч, або в діжу.

Мимо сутолоки все ішло ладом: тут зачиняли муку теплою водою і квасом, там варили сочиво й городовину в великих кітлах, пекли поросята і барани, патрали дріб, а ще далі виробляли на довгих дошках хитрі якісь тіста, ще й безліч задушних коржів з медом і з маком.