"ПОЧИТАНІЄ"

"ПОЧИТАНІЄ"

III

"Є у мене воркун дома

На мою головоньку..."

(з нар. пісень)

Построєний у вишнях і горішині двір Ясининого батька Гліба Словита лежав на окраїнах запустілого підгороддя. Побудований був із чорного дуба, з могутних ціляків, укритий соломою й укріплений огорожею з кам'яних гранів, як коли монастир. Верх старого муру сріблився полин та шевеліла з вітром висока жалива.

Спізнені прохожі минали Глібове житло прискореною ходою: місце було непривітне, а господар під княжим гнівом.

Навіть у водохрещі, коли ходили зі щедрівками церковні люди, а задушники переодягалися волхвами, розсипані по Галичі за милостинею, дім Словита був замкнений довкруги, як темниця.

Даремно вигукували на дорозі:

Господар з хати, а ми до хати,

Їдем газдиньку розпитувати —

Чого у тебе чорні оченька?

То від ноченьки, колядниченьку...

Там ніхто не співав про милосердного Спаса, що окутаний у білі ризи, жаліє при куті грішний світ і про те, як Мати Божа просить його словами — музикою:

— Сину мій, сину, устань на ніжки,

Ой озми ключі тай бо пекольні,

Відчини двері душам скорбящим...

Три роки минуло якраз: з гір — погір'я полилися весняні води, сповенилися ріки рівно з берегами і жайворонки падали по скибах услід плугатарям, коли Словит виїхав ніччю зі свойого двора з одним тільки чурою — і пропав як дим. За смертельне побиття конюха князь велів покарати боярина-гординю дошкульними карами, прилюдною ганьбою і Словит лютий, як рись, що попав у пастку і рве криваве тіло на волю, в одних рубах вискочив із княжих рук.

Говорили голосно, що у краківського владики в почестях великих сів...

Це був час, коли Роман двигнув похід у допомогу візантійському царю Олексію Ангелу в його боротьбі з Болгарами. На розпучливий зазив друга він злетів туди як грім верх розгойданої далини, а вслід за ним погнали лави полків, чорних від заліза, закосичених омелою, твердих як турій ріг і брали кривавим кінцем копія все, що можна добути веселим людським хотінням.

А далі, вслід оцьому грізному здвигові, що димував на обрію як очерет гнаний вітром, текли на дерзких конях, на білих лискавках колесниць найліпші співці, що їх видало лоно епохи, сіль землі і народу, свідки поривів, яким не було рівні, учасники хвиль найзухваліших під сонцем. Вони то серед розхристаного крику стрикусів та хитрого плачу шереширів передавали вічним струнам гуслі хвалу руського меча, єдиного на світі.

Гомоніла цими піснями золотобанна Візантія, здвигали з дива плечима сиві фіорди півночі, Гаральдова колиска, кивали головами німецькі герцюки і ходором ходила земля ракоушська, штирська...

Ясиня уміла тоді стати необходимою княгині. Ніхто не умів шити так чисто дробницею, в'язати в щораз то нові уплітки довгого волосся молодої жінки, голубити князьків.

Сама ж вона ніби напротязі одної росяної ночі зацвіла в цю пору ясною квіткою, що повертала до себе всі серця.

У страшну ніч, коли притекли недобитки, снилося Глібовій дружині, що її чоловік стуче у ворота, не годен добудитися слуг. Сонна мрія пурхнула вмить. Доброніга стрепенулася, сіла на постелі, прихилила вниз ще гладке обличчя й наслухувала. Серце її билося високо під узористим одіялом...

У світлиці хтось ходив: чути було шум одежі, промоченої дощем, опісля дзвінкий шепіт меду, що його чиясь рука лила нерівно у срібний ріг Словитів.

Доброніга скочила босоніж до дверей. Крізь шкалубину, залиту смугою світла, вона доглянула грозовитого мужчину, широкоплечого, у колпаці засуненім аж по брови над жорстокими очима.

Боярин дома!

Так, це був він, що після обіду скидав миси з останками страв на долівку, устелену пестрими доріжками хатної роботи, і переодягаючи обуву, зі сміхом насильника розстеляв білі онучі, по столітньому яворовому столі. Він, для якого передовсім вставало сонце, трисвітлим буртом грали води і молитовна тишина плила увечері понад лоно нив. Вибранець судьби, який нічого не давав, брав тілько, навіть те, що йому було на віки непотрібне: добро, що палало у прозорім погляді його жінки, красу, що блукала у дитиннім пів-сміхові її уст, у понсовій квітці, вплетеній у її волосся...

Його не привітали з дороги, помертвілі від несподіванки.

Вже третя днина з дня повороту, як вештався він із кута в кут, ніби ждав когось.

Було доволі пізно, коли Ясиня, стомлена оборудованням поминок, прийшла відпочити у хату родичів.

Її привів раб із Половців, Аклан.

Доброніга з чуттям обняла доньку — вона любила її молодість та багатіла нею, як звидом власної весни.

А дівча й справді неволило очі: білохрущата камка її одежі мило відбивала від темної соболиної шапочки з малиновим верхом та свіжости молодого обличчя. Дев'ять анфраксів венедицької оправи, повислих ніби сльози з узької оксамитної стрічки на чолі, рожевою тінню ніжило чисті черти, — очі з брівми сильними, як стріли, носик з купкою веснянок, вогкі уста з опущеними кінчиками, повні чуття...

Тепла ніч схилилася над світом. Обі жінки лягли в одрині спочити. Розмовляли про жахливі події в княжій сім'ї, про сподівані зміни та наслухували у собі самих, як холод пливе повз рамена від несподіванки.

Сон відлетів, тишина віддихала рутою та чорнобривцем. За темним вікном колихалася молода деревина. Скричав половко, застрекотів цвіркун.

Дівчина усіла на постелі й підняла з ослона край ліжка скриньку, оббиту сафіяном. Відкрила верх і з побожністю, як скарб, хати й роду, добула книгу в оправі зі слоневої кости, виложену на углах росохами коралю й сріблом.

Доброніга не була грамотна, однак купила її за велику ціну від болгарського мандрівного крамаря та. держала в пошані, як лік проти темних сил, що заселюють хати так само, ніби водяні духи всяку течву, а полісуни суходольний теребіж і урочища.

З втішною самопевністю Ясиня взяла книгу на коліна й відчитала уміло:

— И — 3 — Б — О — Р — Н — И — К.