1

Данилович почував себе неабияк виснаженим. День видався напрочуд насиченим всілякими подіями, а сили у нього вже були не ті що були колись. До того ж чоловік мало спав цієї ночі, тож тепер ледве тримався на ногах. А сьогодні на нього ще чекало скільки важливих і не відкладних справ, що на скорий відпочинок було годі сподіватися. Тож він зробив те, що частенько тепер робив в подібних випадках – знімав втому й нервове напруження добре перевіреним засобом.

Зупинивши свій автомобіль біля придорожньої крамнички чоловік швидко почвалав до її вхідних дверей. Погода надворі видалася препаскудною: завівало холодним вітром, з неба сипав мокрий сніг, а під хлюпотіла каша з розкислої багнюки. На відміну від вулиці, всередині торговельного приміщення панували тепло та затишно. Покупців чомусь не було тож він швидко придбав все що планував. Вже наприкінці закупів завмер задумливо оглядаючи вітрину з солодощами.

– Ще чогось, Даниловичу? – поцікавилася продавчиня Настя.

Данилович був відомою людиною в селі, а з продавчинею крамниці знався ще зі шкільних літ, то й не здивувався такому її фамільярному звертанні до себе.

– Так, – відповів чоловік нерішуче чухаючи русяву чуприну. – Ніяк не можу зупинити свій вибір на шоколадних батончиках, що тут у тебе виставлені.

– А-а-а, – в голосі жінки пролунали ледь приховані нотки розчарування, бо ж раніше він забігав сюди зовсім за іншим. – У мене дійсно є з чого вибрати. Сьогодні вранці привезли нову партію цукерок та шоколадок. Всі свіженькі і не надто дорогі. Можеш на спробу взяти по одному батончику кожного виду. Гарантую, що не пошкодуєш.

– Ой, Настю, та знаю я вас продавців – мусите розхвалювати свій товар перед покупцем. – Данилович вирішив трішки подражнити жінку.

– Думаєш я б оце тобі брехала? – невдоволено насупила брови продавчиня й демонстративно обернулася до нього спиною.

– Настю, не ображайся, це я просто пожартував, – примирливо промовив чоловік і щоб загладити свою провину поцікавився. – Можеш мені зробити чашку міцної кави?

– Недолугі у тебе жарти, – удавано сердито фиркнула жінка і миттєво свій гнів на милість додала. – Звісно можу. Зачекаєш кілька хвилин поки вода закипить?

– Авжеж зачекаю, – відповів Данилович вмощуючись за маленький столик в кутку приміщення. Нетривалу затримку можна було собі дозволити.

Настя з’явилася з тацею на якій парувало два горнятка гарячої кави. Мабуть відсутність покупців навіювало на неї таку нудьгу, тож вона вирішила скласти чоловікові компанію. Поставивши тацю на стіл жінка шмигнула за прилавок і вже за мить поряд горяток стояла надпита пляшка бренді. Лукаво підморгнувши клієнтові продавчиня поцікавилася:

– Будеш до кави п’ятдесят грам?

Данилович заперечливо похитав головою й взяв горнятко до рук.

– А я буду, – безапеляційно мовила Настя і плеснувши до кави спиртного пояснила. – Надворі така псяча погода, що хоч-не-хоч, а треба чимось зогрітися.

Чоловік знову кивнув головою, та вже на знак згоди, бо жінка мала рацію. Вони обоє кілька разів сьорбнули духмяного напою після чого продавчиня прокоментувала:

– А ти, я бачу, серйозно зав’язав з алкоголем.

– Так, уже майже п’ять років не беру і краплини до рота.

– Молодець, а от мій гаспид живе від одного запою до іншого, – сумно зітхнула Настя й по деякій паузі нерішуче поцікавилася. – Данилович, можна задати тобі одне нескромне питання?

– Валяй, – коротко кинув чоловік вже здогадуючись про що буде запитувати балакуча продавчиня.

– Як тобі вдалося справитися з горілчаною залежністю? Поділися секретом. Може на своєму благовірному випробую цей метод.

– Ніякого секрету немає, – всміхнувся чоловік й поставив напівпорожнє горнятко на стіл. – Це все завдяки силі кохання.

– Ого, це як? – нашорошила вуха жінка підсуваючи поближче до співрозмовника. – Розкажи якщо можна і не надто поспішаєш.

Данилович швидко зиркнув на годинник, який висів на стіні крамниці. Часу було обмаль, та залишати затишне приміщення не хотілося, тож секунду-дві повагавшись він відповів:

– Гаразд, але розповідати особливо нічого. Ти ж добре знаєш мене і всю історію мого життя. Ми ж все таки односельці.

– Та знаю, але ж не все. А так хочеться почути про всі подробиці. Вибач, якщо надто нав’язлива в своїй цікавості.

– Та не потрібно вибачатися, скривати мені нічого, – знову всміхнувся чоловік, але на цей раз вже невесело. Щось приховувати від продавчині дійсно не мало ніякого сенсу, адже в минулому про його шалені витівки не раз пліткувало не тільки рідни село, але й всі околиці. Він був тим відчайдушним п’яничкою-хуліганом, якого багато хто боявся і зневажав водночас.

– Про свої колишні «звитяги» можеш не згадувати. Щось я і сама бачила, про щось чула, а загалом мені до них байдуже. Краще розкажи про головне.

– Пам’ятаєш яким я був в дитинстві? – почав однак здалеку Данилович. – Маленький, опецькуватий хлопчак, з чималим черевцем, поцяткованим ластовинням обличчям, якого всі ровесники за любов до цукерок дражнили – Шоколадний Батончик. Це прізвисько до мене так прилипнуло, що перейшло з підліткового віку в юність. Гноблення хлопців і зневага дівчат стали моїми супутниками. В компаніях до мене ставилися як до клоуна, з якого можна поглузувати, взяти на кпини, просто познущатися, і не більше.