5

[Селена]

— Ми будемо так кататись, доки ти не повернешся. — монотонно стверджує він.

Я здаюсь. Я повертаюсь і відходжу в кут ліфту і він дивиться на мене, але не квапиться відійти і знову запускає у рух ліфт, коли той спиняється.

— Ей! — скрикую я. — Я ж обернулась.

— Але ти втечеш, якщо ліфт зупиниться. — говорить Дін. — Я ж поговорити хочу. Я зупинюсь, коли ти погодишся.

Чую щось не добре. Варто перевести тему.

— Ти конспекти хотів, я тоді їх так і не віддала? — він явно так би не переймався через конспекти, але спробувати варто!

— Ні. — відповідає Дін і ліфт знову рухається. Ну, невже у цілому університеті жодній особі зараз не потрібно скористатись ліфтом?!

Можливо, це стосується моєї істерики минулого разу? Цей момент сорому буде зі мною все життя…

— Я не говоритиму з тобою, доки ми знаходитимемось у ліфті! — я стараюсь всіма силами показати впевнений вигляд і не заплакати, як в п'ятницю.

— Але ми поговоримо сьогодні, як тільки вийдемо з ліфта. — я затримую подих, можливо, якщо я просто зомлію, то мені не доведеться з ним говорити?

— Добре. — нарешті неохоче видавлюю я. Ну, в будь-якому разі можна переїхати в іншу країну, почати життя з нуля і якось забути ситуацію, де ти заплакала перед кимось…

Ми опиняємось на першому поверсі. Вихід так близько! Але Дін не квапливо виходить, пильно стежачи чи я йду за ним і мені не залишається нічого іншого. Господи, тільки б він не виявився якимось маніяком насправді!

— Селено, — починає він, а мені робиться лячно, я кидаю погляд на навстіж відчинені двері і зітхаю, Дін продовжую, коли я підіймаю погляд на рівні його грудей.

Але! На моє щастя, поряд проходить дівчина. Я наче б то бачила її десь до цього. Її очі загоряються вогниками при вигляді Діна і вона опиняється поруч з нами.

— Привіт! — відчувається її акцент, дозволяю собі припусти, що вона з Іспанія. Засмагла шкіра додає їй неабиякого шарму, що підкреслює біле плаття. Та ще й вона висока! Ростом майже, як і він.

— Привіт… — Дін протягує це не охоче, але дівчина лише ширше усміхається, а він дивиться на мене.

— Що ж!.. — тихо протягую, вже дивлячись на вихід. — Я вже піду!

Востаннє поглядую на Діна. Злий. Але не можу знайти кращого виходу, ніж утекти. Я приготувалась бачитися з ним на навчанні, але не розмовляти, зачиняючись в ліфтах!

***

[Дін]

— Збрехала! — кидаю в слід Селені. Знову втекла!..

— Ти чого? — цікавиться дівчина. Щоправда, я уявлення не маю хто це така.

— То що ти хотіла? — я ігнорую її запитання і не хочу, щоб вона виглядала Селену, яка зупинилася прямо біля виходу, щоб дістати телефон із сумки.

— Я ж не завадила? — запитує дівчина, винно надувши губки, нагадуючи дитину.

— Завадила. — раптом видаю я і її очі враз округлюються.

— Вибач, не хотіла тебе потривожити! — вона фиркає і йде геть так само швидко, як і з'явилась тут, не давши мені дізнатись правди.

В пустому коридорі доносить легенький сміх Селени. Досі не втекла? Вона стоїть і усміхаючись дивиться на мене, але слід мені лише поворухнутись, як вона одразу з переляканим виразом обличчя, тікає від мене. Знову…

Мабуть, так легко до істини я не доберуся, а лише ще більше злякаю її. Після зустрічі в магазині вона, мабуть, злякалася, якщо це дійсно Селена, а я в цьому впевнений, і оминала мене через страх.

І треба ж було так! А все через плитку шоколаду, який я захотів, наче дитина, в той вечір.

Цікаво, як би склалося все, якби наша зустріч сталася б на першій парі? Вона б якось привернула мою увагу і наше спілкування було б таким легким, як у Міхи і Анжеліки? Чи ми були б просто найкращими друзями своїх друзів і були б просто знайомими?

Мій телефон починає розриватися від повідомлень і раптових дзвінків. На таке здатен лише мій молодший брат і я, зітхаючи, встигаю прийняти один з викликів.

— Ти чого так довго? — Сем голосно зітхаю і я жалкую, що не відхилив дзвінок.

— Чого хотів? — запитую я, покидаючи університет.

— Мама хоче, щоб ти прибрався у своїй квартирі.

— Я прибираю у своїй квартирі. — схоже мамі дійсно не віриться, що я слідкую за чистотою.

— Не в тій! А тій, що знаходиться в тому тихому райончику, вона ж теж твоя, але ти там не живеш. — брат говорить ще щось, але я втомлено потягуюсь, вже не слухаючи його.

— Завтра приберусь там! — кажу я і скидаю виклик.

Батьки і Сем живуть в сусідньому місті, яке недалеко звідси. Мій старший брат з дружиною переїхали у більш спокійніше місто, а я ж живу в цьому місті, вирішивши навчатися тут у школі разом з Міхою. Він з дитинства живе тут, а я ж спочатку приїжджав сюди до тітки на літо (так ми і познайомились), а потім мені придбали тут квартиру, а згодом і тітка залишила мені свою квартиру, сама ж подалася за кордон. Живу я в квартирі, яку мені купили, а от в квартиру тітки навідуюсь вкрай рідко, в таких ситуаціях як зараз - мама хвилюється, що все припадає пилом і там слід прибрати. Хоча, я не впевнений, що займатимуся цим завтра…

Зазвичай я брав із собою Міхаеля, який виконував прибирання досить не погано, не враховуючи, що, оскільки квартира майже пуста, то наше прибирання складалося з миття підлоги, зрідка вікон та протирання пилу. Але зараз він скоріш за все люб'язно теревенить з Анжелікою, а я навіть не можу порадіти за нього, оскільки заздрю, що моє спілкування з Селеною не йде так гладко.

Я не можу визначитись чого я хочу! І це давить на мене… Міхаель шукає зустрічі з Анжелікою, адже йому подобається спілкуватися з нею, її вигляд, він вважає її милою і спільну мову вони знайшли.