4

[Анжеліка]

Перший день другого навчально тижня. За моїми сестринськими плечима пережиток переховувань, істерик та невизначеності Селени. Моя роль її психолога ледь була дотримана до кінця, але у висновку результат у нас все ж є! Вона, моя дорога сестра і за сумісництвом найкраща подруга, Селена нарешті прийняла той факт, що якась мінімальна симпатія, але все ж симпатія, до Діна в неї з'являється.

«Він починає здаватися мені милим... Я б хотіла спробувати спілкуватися з ним, як ти з Міхаелем. Але на краще буде, якщо він просто мене забув.» — ці слова, на яких ми закінчили того вечора перед сном, моментами спливають у моїй голові. Як я з Міхаелем...

Те, що Міхаель мені симпатичний я визнала для себе, напевно, ще після нашої з ним першої розмови у стінах цього кабінету. Щоправда, озвучила це Селені я лише на цих вихідних, але вона сильно й не здивувалась, мабуть, наші сестринські відчуття вже давно дійшли до стадії розуміння без слів.

Ми з Селеною сидимо в кабінеті вже близько десяти хвилин, хоча сьогодні лише дві пари,через те, що наш розклад занять ще коригують, але день тягнеться якось довго. По рахунку зараз друга пара в розкладі, але для нас вона перша і нам доведеться чекати ще велику перерву, а тоді в нас буде наступна пара.

Я, нудьгуючи, оглядаю кабінет, зібралися майже всі студенти, не рахуючи кількох прогульщиків і хворих. А от героїв наших дівочих страждань немає. Схоже вечірки тривали в них всі вихідні.

— Ліка, я нормально виглядаю? — шепоче Селена, дивлячись в передню камеру телефону.

— Сел, ти дуже гарно виглядаєш сьогодні. — вкотре повторюю я, бо це дійсно так.

Селені й справді пасують легкі кучеряві локони, в яке завито її майже блондинисте волосся, вона пішла в матір. А класичні штани та топ, що зав'язувався на талії, гармонійно підкреслюють її фігуру.

— Дііівчата! — я здригаюсь від раптового голосу Альфреда за спиною і його руда голова опиняється між мною і Селеною. — Ви вже щось чули про баскетбольний матч?

— Ще ні, а там щось цікаве? — Селена нахиляється ближче до нього, а я ж віддаляюсь, як на мене його забагато у моєму просторі.

Я не вникаю в деталі розмови, лише трохи дивуюсь чого б це мою сестру так зацікавив баскетбол.

— О! — раптом знову хлопець і я обертаюсь до нього, але він лише мені підморгує і вилітає з кабінету, махаючи нам. Ну і заразом ледь не збиваючи з ніг Діна і зачепивши Міхаеля рюкзаком.

— Вирішив, що все ж сьогодні прогуляє пари. — пояснює Селена, нервово стискаючи руки разом та ховаючи погляд.

— Сел, дихай... — протягую я, бачачи як її погляд швиlrо бігає по аудиторії, а ці двоє підходять ближче до нас, оминають свою парту і сідають перед нами, Міхаель вітається, Дін лише . Здається, що от-от вона знепритомніє, оскільки Дін сідає переді мною напівобертом та дивиться на неї зі звичним покерфейсом, доки Міхаель старається непомітно його штурхнути.

— Щось ви запізнились, — кажу я, а Міхаель усміхається. — Та й місце, за яке так бились, оминули. — я пиляю Діна поглядом, а усмішка його друга тим часом зникає.

— Тут сонце краще світить. — Дін відмахується від мене і випрямляється.

Наче по команді заходить викладач і всі замовкають. Дехто активно спілкується в соц. мережах, хтось перешіптується, як я з Міхаелем. Селена щось там нервуючи під поглядом Діна, що без жодних засуджень совісті ігнорує викладача та позмінно поглядає у вікно і мою сестру.

— А ти за баскетбольний матч чув? — раптом згадую я про Альфреда, вже не знаючи про що ще можна поговорити з Міхаелем. — Альфред щось таке згадував зранку.

— Ну... — протягує хлопець, закинувши голову назад. — Точної дати ще немає, але це точно буде незабаром. Наша команда проти університету із сусіднього міста. Ви, до речі, не місцеві, так?

— Угу, ми приїхали сюди вже перед навчанням, щоб заселитися. — відповідаю, вже чуючи дзвінок, невже час пролетів так швидко?

— То ви ще й живете разом? — дивується Міхаель. — Мабуть, ходите всюди разом?

— Ну, в магазин, якщо ти пам'ятаєш нашу останню зустріч, йде лише одна з нас. — нагадую я. Інколи думаючи яке б чудове життя було, якби того вечора ми з сестрою б вийшли за покупками разом.

— Вже встигли десь побувати? — хлопець різко змінює тему. Мабуть, нотки суму і печалі були відчутні у моєму голосі.

— Побувати нам, на жаль, ще ніде не доводилось. — зітхаю я, пиляючи Діна поглядом, через нього я всі вихідні слухала істерики.

— Ну тут за околицями є коротка дорога до моря. — він сміється і тихо додає: — Можемо колись з'їздити вдвох...

На його обличчі з'являється ледь помітний рум'янець та й мабуть вже й я заливаюсь ним, навіть Селена легенько штовхнула мене ногою.

— Буду чекати, — також тихо відповідаю я і вже голосніше кидаю: — Ми вже підемо.

Тепер відчуття, наче ми з Селеною помінялись місцями, я втікаю, а вона старається мене наздогнати.

— Ти як помідор! — сміється вона, коли я присідаю в буфеті, обіймаючи палаюче обличчя руками. Я мовчу і сестра швидко зникає в черзі посеред інших студентів.

***

[Дін]

Не знайшовши жодних занять для себе, ми з Міхаелем вирішили податись в їдальню. Хоча причина явно не в голоді, а в тому, що тут Анжеліка. Спеціально для того, щоб зачепити її якимось чином він відправився в чергу, усміхаючись їй по дорозі, а мене ж, скинувши наче баласт, залишив сидіти за столиком одного.

Поглядом я знаходжу столик Анжеліки, а біля неї, звичайно, її подружка Селена, до якої підходить один з наших одногрупників і йому вона навіть усміхається. Від моєї ж присутності ця дівчина чомусь тікає, а останній раз зовсім заплакала... В той вечір, коли я її підвозив, мені хотіло вибачитись, та я так і не наважився. Схоже її втечі все ж добили мою самооцінку. То вона, то дівчина з магазину...

Хоча сьогодні Селена не втекла...

— Хей! — я відразу повертаюсь на голос Стенлі, а він у свою чергу тягне до мого столу Андреа, міцно вчепившись в його рукав.