2

[Селена]

Я щасливо вдихаю повітря повні груди повітря. Минув перший тиждень. Точніше я його пережила, залишилась лише ця п'ятниця і я заявлю Анжеліці, що мій план все ж таки працює. Цілими днями я тільки й ховалася від Діна, а от Ліка навпаки, часто знаходилася біля нього і його друга, хоча Дін частіше просто стояв з боку, ну, а я в цей час зникала на невідому відстань, інколи навіть опинялася в іншому корпусі, а кілька разів навіть сиділа на оекціях у старших курсів разом з Альфредом, він тут єдиний, не враховуючи, Ліки з ким я спілкуюсь. 

Треба просто пережити цю п'ятницю, а потім тиждень і до кінця місяця... і університету... Ах, це не суть, план працює.

Встаємо ми тепер о сьомій ранку, щоб точно не запізнитися, але виглядаємо ми через це напів мертвими, бо пів ночі робили якусь фігню, щоб Анжеліку не поперли з університету. Хоча її б і так не вигнали з нього, але ми вирішили робити вигляд, що ми хороші студентки. Але одна "хороша" студентка, тобто моя сестра, забула флешку з проєктом вдома і сьогодні їй доведеться здавати його, я ж збираюсь підтримувати її моральний дух. 

— Аж не звично бачити тебе такою радою. — каже Анжеліка, коли ми прямує до кабінету викладача.

— Ми з Діном не перетиналися весь тиждень. — блаженно кажу я, усміхаючись. — Велика перерва, одна пара і нарешті вихідні!

— Зараз головне, щоб мій проєкт прийняли і всі вихідні були у нашому розпорядку. — зітхає Ліка, вона сьогодні не така весела як я, надто вже сильно вона хвилюється стосовно здачі цієї роботи.

— Ти зможеш, Ліка, все буде добре. — я вже вкотре стараюсь її підбадьорити, але сестра лише зітхає.

— Пішла я, — знову зітхає вона, зжимаючи руку з флешкою.

— Чекаю тут! — кричу я, коли вона стукає в кабінет і дивиться на мене, перед тим як ввійти. 

Я спираюсь ліктями на підвіконник, тепер лише дочекатися сестри. Тільки-но я подумала, що це вкрай нудно, як тут же з'являється Альфред. Хоча він і спілкується з Діно і Міхаелем, але дуже рідко, не схоже, що вони хороші знайомі, тому спілкування з ним я не обмежую, з іншими одногрупниками я взагалі не спілкуюсь.

— Привіт. — я махнула і хлопець помічає мене. Він, як завжди, усміхнений і сповнений енергії.  

— Невже ти сьогодні без Анжеліки? Я думав ви як сіамські близнюки, завжди разом. — сміється Альфред. 

— Не хвилюйся, зараз вона здасть свій проєкт і на парі ти побачиш нас обох разом. — відповідаю я.

— Тоді моє серце спокійне, не переживатиму, що моя найкраща одногрупниця одна. — він награно взявся за серце, а потім опивнися біля мене, притягнувши мене до себе за руку.

— І як тобі Дін? — дивлячись на мене з широкою усмішкою, раптом цікавиться Альфред. 

Я на мить завмираю, адже йому нічого не розповідала. Я здивовано дивлюся на нього, не знаючи що мені слід сказати.

— Я бачу як часто ти на нього дивишся і ніяковієш при ньому, — усмішка не злазить з його обличчя, щоправда він перейшов на шепіт, так, наче боїться, що хтось нас почує. — Він ж тобі подобається?

— Альфред! — я штовхаю його в плече, зітхаючи, все ж він не знає цієї історії.  — Він мені зовсім не подобається. — вже спокійніше говорю я. 

— Ну що?! — вигукує він, відпускаючи мене. 

— Він мені не подобається. — повторюю я.

— Міхаель? — знову шепотом запитує хлопець, з цікавістю дивлячись на мене.

— Ні! — різко заперечую я. 

— Ну, ну... — протягує Альфред, граючи бровами. 

— Та не подобається мені жоден з них. — я вже починаю злитися стосовно цього, але хлопець дає задню, лише на останок кинувши:

— В разі чого я завжди допоможу. 

Ми ще кілька секунд стоїмо в тиші, доки на його телефон не приходить повідомлення і його очі знову загоряються. 

— Такс, мені треба бігти, мене чекають на футболі. 

— Прогулюєш? — хмикаю я.

— Так, але тепер до мене дійшло, що слід почати переживати за те, що ти одна. — продовжує одногрупник. 

Тільки не знову...

Я закотила очі, чекаючи, коли Альфред вже піде. Кидатися записочками на парах, якось цікавіше, аніж говорити в живу. 

— Придивися до другокурсників. — він показує мені у вікні студентів, які розминаються на футбольному полі. 

— Біжи вже. Коли потрібно буде знайти стосунки, то я обов'язково звернуся. — кажу я, щоб нарешті його спекатися. 

— Я тобі потім все про них розкажу, тоді більше шансів, що тобі хтось сподобається. — вже задкуючи, каже він, але потім повертається до мене. — Слухай, позич навушники, їхати близько години. — просить він. 

— Окей... — протягую я, дістаючи з сумочки свої речі в пошуках навушників, та знаходжу їх, коли половина вмісту моєї сумки витягнуто на підвіконник, я віддаю навушники хлопцю, швидко збираючи все назад. 

— Дуже дякую! — вигукує він і ехо віддається пустим коридором, після чого він швиденько зникає, спускаючись сходами.

Але тільки один головний біль побіг прогулювати пару, прийшов новий: Дін і Міхаель.

Міхаель щось захоплено розказував, а Дін, йшов позаду, п'ючи сік. Що, що, а до такого життя мене не готувало... Спочатку переслідує людей, відбирає шоколадки, а тепер ходить і п'є сік для дітей? І Ліка говоритиме, що він не підозрілий? 

Так, Селено, обертаємося до вікна і, як казав Альфред, задумуємося над другокурсниками, які вже бігають навколо поля. Хоча їх видно погано, але треба зробити вигляд, що я вкрай зайнята людина, допоки ці двоє не пройдуть. 

— Привіт, — я здригаю, коли чую позаду голос Міхаеля. — Чого одна? Де Анжеліка? — він починає завалювати мене питаннями, а я стараюсь якось відкинути своє хвилювання.

Я непомітно відсуваюся, ближче до стіни. Схоже люди дійсно не звикли, що ми з сестрою можемо бут окремо, хоча! Коли Анжеліка з ними спілкувалась, то про мене ніхто й не згадував... Але те. що це запитує Міхаель мене ще більше дивує, така враження, ніби ми друзі. Ось так мій ідеальний план починає повільно тріщати, я не можу цього допустити!