1

[Селена]

Ось і перший день навчання, через нього я вже й встигла забути вчорашній вечір, адже навчання викликає в мене більше страху, ніж  той незнайомець. Анжеліка вже майже зібралася і наносила фінальні штрихи макіяжу у ванній, а я безсило ходила по квартирі, не знаючи де себе подіти. 

— Анжеліка! Де моя спідниця? — я передивляюсь весь одяг в шафі, стараючись знайти її, але все марно. 

— Не знаю! — крикнула у відповідь сестра зі своєї кімнати. — Мою візьми! В гостинній на дивані.

Я зітхаю і йду в гостинну, там, на щастя, знаходжу одну зі спідниць сестри і не думаючи одягаю її, залишаю чорну футболку та берусь за макіяж, як і моя сестра, щоправда в мене менше заморок, оскільки всі спроби зробити чи повторити якийсь макіяж виглядають вкрай недолуго, зазвичай я прошу про допомогу в Ліки, але якщо зроблю це сьогодні, то вона не встигне завершити укладку, а я вже вирішила, що зупинюся на розпущеному волоссі, на щастя, після миття голови воно вже не пухнасте, як вчора.

— Сел! Я вже готова. — заявляє Анжеліка, заходячи до мене в кімнату. 

— Я наче також. — ще раз оглядаю себе в дзеркалі, здається, виглядаю я не погано. 

***

[Селена]

— Шикарна будівля! — каже Анжеліка, оглядаючи університет. 

І справді красива, велика будівля. Виглядає цей університет, як у фільмах, давня архітектура, колони, навіть якісь статуї в саду. Здається, тут не так погано, як я собі думала, можливо, я навіть не буду так сильно хотіти чим швидше піти до дому після пар.

— Ну, пішли! — Анжеліка гордо йде вперед. 

— Іду. —  я в'яло плетуся за нею, останнім часом моя життєва енергія часто зникає, особливо після лише кількох годин сну в ночі.

Ми з Лікою, мабуть, хвилин п'ятнадцять бродили по корпусі в пошуках своєї аудиторії. Ось так в перший день навчання, навіть дійшовши до університету швидше, ніж ми планували, ми все одно запізнюємося. 

Нарешті, випитавши дорогу в однієї з працівниць закладу, ми підходимо до аудиторії, де в нас вже повинна була розпочатися перша пара. Ліка легко стукає в двері і ми одночасно заходимо в кабінет.

— Вибачте за запізнення. — хором говоримо ми. 

— Сідайте вже. — зітхнув викладач. 

Єдине вільне місце, де ми б могли сидіти разом - друга парта в середньому ряді. Ми переглядаємося і швидко займаємо це місце, без лишніх слів. Це зовсім не те, що я уявляла.

— Я думала тут будуть великі ряди, куди сідають всі, а не шкільні парти. — шепоче Анжеліка, саме це я хотіла сказати їй. 

— Думаю в цьому університеті вони мають десь бути, в нас ж фотосесія запланована. — кажу я у відповідь. Наші плани не можуть так зіпсуватися!

Викладач починає щось розповідати і в кабінеті наступає тиша, яку через кілька секунд перериває стук в двері. О, схоже ми не останні. 

В кабінет в'яло заходить хлопець з опущеною головою, такий же помотаний життям як я, єдине. Він стає навпроти викладача і лише тоді знімає капюшон, щось каже викладачу і той знову зітхнувши, повторив йому те саме, що й нам:

— Сідай, вже. 

Відчуваю, що вже знаю з ким буду заводити дружбу в цьому університеті. Мій одногрупник ще щось каже викладачеві, а той лише хитає головою, лише тоді обертається та оглядає аудиторію. 

Стоп!.. 

Стоп, стоп, стоп. Це той самий дивак з магазину! Йде сюди. Він, що дійсно мене знайшов?! Селено, тримай себе в руках, тільки не зомлій тут. 

— Це моє місце. — каже він, але я завмираю, коли знову чую його голос. Я сховалася за Анжелікою, роблячи вигляд, що шукаю щось в сумочці, яка висить на спинці крісла. 

— Що? — перепитує вона. 

Ой, сестро! Щоб тільки ти не нарвалася на скандал, а то хто знає, що він може зробити.

— Це моя парта, я тут сиджу. — повторив хлопець. І ще щойно думала, що ми дружити зможемо... Світ останнім часом надто сильно підводить мене!

— Це ж перша пара, ти не міг тут сидіти. — Анжеліка так легко не поступиться, я би, мабуть, також не поступилася з сьогоднішнім настроєм, але зараз я просто хочу втекти. 

— Вони перші сіли, на перерві розберетеся! — нарешті викладач не втримався. — Я віднесу папери і повертаюсь! — після цих слів він вискочив пулею з кабінету з папкою в руках. 

Хлопець, що сидів позаду Анжеліки, щось шепоче своїй сусідці по парті, вона лише сміється та непомітно пересідає до іншої дівчини, а я роблю вигляд, наче не помічаю ні цього, ні того, що зараз той вчорашній дивак сперечається з моєю сестрою. 

— Дін, йди сюди! — той хлопець за партою позаду кличе дивака. Обоє суперників, за частково й мою парту, перевели на нього погляд. 

Дивак, якого виявляється Дін звати, поглянув Анжеліку та неохоче поплівся за своє нове місце. 

— Я думав, що ти не прийдеш, — сказав хлопець. 

Коли я заходила встигла його трохи розгледіти. Він темно-русявий, з не кучерявим, але пухнастим волоссям. Чесно, чимось нагадує мені плюшевого ведмедика. 

— Я запізнився.— відповів Дін, на ходу пересідаючи на місце друга, що пересів позаду мене зайнявши місце пасії. 

— Як вас звати? — питає хлопець у Анжеліки, яка досі поглядувала на них. 

— Я Анжеліка, — представилася дівчина, штовхаючи мене в бік, але я лише сильніше схилялася над зошитом. — Це Селена.  

— Міхаель. — усміхнувся хлопець. 

— Дін. — монотонно відповідає дивак. 

Страшно, але мені ж теж цікаво, тому я дивлюся на них через чорний екран телефону, тому знаю хто і що робить. Загалом цей дивак Дін нічого не робить, сидить в телефоні. 

— Просто буду радий, якщо ви підете з мого місця. — проговорює він до Анжеліки, не відриваючи очей з телефону. 

— Бачу твоя подруга бачу не рада знайомству. — каже Міхаель, перебиваючи свого друга. Ха! Отже ж, його захищає, переводячи тему на мене. Ну й люди повелися! 

При всьому своєму бажанні втрутитися, я лише тихо сиджу, не подаючи вигляду, що слухаю їхню розмову. Краще поки що остерігатися цього хлопця, згадуючи вчорашнє, по моїй шкірі пробігають мурашки.