Пролог

[Селена]

Навіть такі прекрасні дні, як сьогоднішній, рано чи пізно закінчуються. Але коли по переду ще багато цікавих буднів це здається не таким вже й важливим. Буднів, коли ти навчатимешся в престижному, жити у квартирі, про яку і не мріяла, та не відмовляти собі у багатьох речах. 

Звичайно, я теж навіть не уявляла собі, що взагалі зможу випуститься зі школи зі своїми оцінками, які моя мама вважала надто поганими, але і до мене прийшла чарівна фея. І нею була та сама багата тітка, що не спілкувалася з сім'єю майже два десятиліття. Я ніколи б і подумати не могла, що таке коли-небудь станеться в моєму житті. Якби я прямо зараз не сиділа в шикарній гостинній кімнаті, я б досі думала, що це все мені просто марилося в той день.

Тітка Зейлен, про яку я чула лише кілька разів у дитинстві, жила зі своїм чоловіком, який не сподобався нікому з нашої сім'ї, згодом, як виявилося, вони відкрили свою справу після одруження та й батьки чоловіка були доволі заможні люди. За дітей тітка нічого не згадувала, тому чи є в мене якісь родичі з її сторони точно не відомо. Було б звичайно не погано мати якусь рідню, але наразі мені вистачає Анжеліки, моєї кузини, сестри, найкращої подруги, особистої психологині і ще безліч термінів можна використати, щоб описати Анжеліку. 

Тітка з'явилася, коли я і Анжеліка були на останньому місяці навчання школи і саме печалилися з приводу того, що ми не здамо екзаменів і що гірше нам, можливо, доведеться вступати у різні університети. Тітка Зейлен було неабиякою щедрою до нас, хоча ми ніколи не спілкувалися, вона подарувала нам квартиру та навіть оплатила навчання. 

Тобто, можна не боятися, що мене просто викинуть з цього вищого навчального закладу...

Ми з Анжелікою не довго думали і обрали один університет та й тітка дуже рекомендувала саме його, і, звичайно, спеціальність ми обрали теж одну.

Останні дні, з довгою дорогою та перевезенням речей, забрали у нас досить багато сил та часу. Та й взагалі видалися надзвичайно важкими. Нарешті можна розслабитися. 

— Селена! — крикнула Анжеліка. 

— Що? — я ліниво поплелася в кухню, так не звично, що тут немає наших мам, які зазвичай просто мене виганяли з кухні. — Ти закінчила готувати? 

— Звичайно, ні. Ця шедевральна страва потребує часу. — відповіла вона. — Ти йдеш в магазин. 

— Що?! Я не піду нікуди, тим паче одна. — заперечела я, але Анжеліка вже впихала мені банкіську картку.

Кишенькові гроші нам, до речі, також поступали від тітки, але це був наш невеликий секрет. Ця жінка добре знає, що наші мами б не дозволили нам брати ще й ці гроші і свої б нам не давали. Хоча ми й поспілкувалися лише декілька днів з лиця на лице, а зараз рідко спілкуємося телефонними розмовами, але вона зовсім не видається такою поганою, як її описували.

— Я б пішла з тобою, але в мені треба стояти тут, перемішуючи все. — дівчина показала на сковорідку, де без зупинки щось перемішувала. 

— Давай я буду перемішувати, а ти підеш? — я аж ніяк не хотіла виходити на двір, тим паче сама. 

— Ні, — відповіла Анжеліка, — купи щось для перегляду серіалу. 

— Ех, мені так лінь. — я важко зітхаю, але це мені аж ніяк не допомогає. — Скажи хоча б, що купляти.

— Вибереш сама. — відмахнулася сестра. — Повернешся якраз вчасно. 

— Ну Ліка! Ти знаєш, що обирати для мене важкий крок! — крикнула я, але, змирившись, я вже накидувала на себе джинсову куртку перед дзеркалом в коридорі. 

— Я читала в гороскопі, що терезам вибір дається важко! — продовжила перегукуватися Анжеліка. 

Що ж!.. Тепер лише залишилося поглянути на себе в дзеркало, пожаліти, що я розплела всі маленькі косички і тепер моє волосся надзвичайно пухнасте, а укладати його мені не вистачить терпіння. Загалом, це не так страшно, як те, що мені доводиться зараз йти кудись і вибирати щось.

Я надто не охоче виходжу з квартири та йду до ліфта, хоча ми живемо всього лиш на другому поверсі і перебігтися сходами не так важко, але я не знаходжу в собі сил і бажання зробити це. Щоправда за час спуску ліфтом, я навіть не встигаю подумати, яка я нещасна, тому доводиться виходити на вулицю і прямувати до магазину, на щастя він знаходиться не далеко, є ще один, буквально напроти будинку, але там надто малий вибір, тому я вирішую швиденько пробігтися туди й назад.

Погода сьогодні дуже хороша, мені навіть гаряче в светрі, при тому, що зараз вечір, і я спускаю його по лікті. Можливо, вийти самій в магазин не така вже й погана ідея. Та й до магазину вже не так далеко, ось я вже й встигаю зайти в нього, взяти корзину та весь мій хороший настрій зникає, коли справа доходить до того, щоб щось обрати.

Чому вибір дається мені так важко? Ну чому?! Але я ніяк не вірила, що в цьому винні зірки чи дата мого народження. Ну, що не так з 29 вересня? Звичайнісінький день, який виділяться поміж інших лише тим, що народилася така прекрасна особа як я.

Стоячи біла стелажу з жуйками, я дивлюся на хлопця, що вже котрий раз проходить повз мене. Ходив він то до черги біля каси, то назад до стелажів разів, мабуть, шість.

Все ж я поклала жуйки на місце , вирішивши, що візьму не їх. Обійдусь. Але перед цим повинна детальніше оглянути цього хлопця, якого так вихваляють дівчата, що стоять поряд зі мною. Саме розвернувшись, щоб піти до інших стелажів, переді мною знову пройшов цей хлопець, цього разу бубнівши щось собі під ніс. І я повинна погодитися він ще той красунчик! Мабуть, наступного разу на місці тих дівчат опинимося ми з Анжелікою. Що правда, ходить він доволі швидко, деталей я не встигаю розглянути. Цього разу він схоже нарешті визначився і пішов. А я ще не визначалася... Треба якось прискорюватися! 

Можливо, ті жуйки й мені не були потрібні, але шоколад мені точно потрібен! Ох, відчуваю шедеври Анжеліки охолонуть до того, як я займу місце в черзі. Я вже майже дійшла до стелажа, як він знову пролітає повз мене. Значить, не визначився. Ну, нічого не скажеш, розумію його. Так, Селено, тобі квапитися треба. Селено, не оглядайся на хлопців!